Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
Клариси, дружба Ґерди, дочки єврейського банкіра Фішела, й націоналіста Зепа і т.д. і т.п. Необхідне було щось, здатне все між собою з’єднати. Зв’язкою став Ульріх, головний герой роману. Спочатку роман мусив називатися «Шпигун», тому що один з його героїв Ахіллес усім цікавився, з усіма спілкувався, всюди проникав, — власне, на свій страх і ризик, заради задоволення власної цікавости, «шпигунив» за епохою, за часом, за конаючою державною системою.
Суто композиційно Ульріх — зв’язка на зразок гоголівського Чичикова. Той роз’їжджав округою, скуповував мертві душі в різних поміщиків, відтак допомагав побачити останніх як певне розрізнене ціле, як панораму тодішнього російського, та й взагалі людського буття. Безперечно, Павло Іванович — не тільки елемент архітектоніки; він — тип не меншою мірою, ніж Собакевич, Ноздрьов, Коробочка, тип новий, котрий на Русі щойно народжувався і, з огляду на певну свою «таємничість», міг здаватися безтілеснішим, ніж, скажімо, Манілов. Але він — формально герой головний — для автора і не важливіший, і не значніший за решту героїв, тим більше разом узятих.
Ульріх — інше. Він також — нова людина, але в музілівському розумінні: тобто не по-новому діє, не по-новому пристосовується до обставин і не по-новому помиляється, як Фойєрмауль, Зепп чи містик, ворог інтелекту, друг віри та інтуїції Майнгаст (його прообраз — філософ Людвіґ Клаґес), Ульріх по-новому бачить світ, і в цьому розумінні він — «людина без властивостей» — є носієм романної ідеї, «суб’єктивної філософської формули життя».
Ульріх як «людина без властивостей» — це не тільки зриме втілення вже відомих нам думок і побоювань Музіля, які зводяться до того, що сучасна особистість є «щось безформне, несподівано пластичне, на все здатне». Ульріх — спроба усвідомити цю «неминучість», так би мовити, в позитивному плані, видобути з неї для суспільства і для людини конструктивні уроки. Це не «людина дійсного», («Wirklichkeitsmensch»), а людина можливого, — себто той, чиї властивості ще не застигли в межах чогось одиничного, конкретного, одне слово — людина в стані перманентного акту творення. Він знає, що спроможний стати всім, і впевненість ця оберігає його від егоцентризму, від нищівно серйозного ставлення до власних думок і вчинків, яке притаманне людям, замкненим у в’язницю «характеру». Ульріх обдарований здатністю іти поряд із собою і не потурати примхам і забаганкам своєї натури. Він сприймає суще не «антропоцентрично», а у формі зв’язку самих речей, фактів, подій. Життя для нього — не сцена, де самовиявляється «я», а калейдоскоп, який створює безліч візерунків, і при кожному повороті — різних. Тим-то він і сприймає себе й свою життєву позицію не тільки безособистісно, а й дещо іронічно (коли тлумачити іронію тут саме в конструктивному сенсі). Для Ульріха світ, за висловом Музіля, — «великий дослідницький центр, де випробовуються й наново створюються кращі людські форми».
Отже, «Людина без властивостей» у Музіля — програма позитивна. Так розглядав її і Томас Манн, який писав, що художня система Музіля — «знаряддя чистоти, істинности, природности проти всього чужого, похмуро-фальшивого, того, що він із мрійницькою зневагою іменував «властивостями».
Це й справді так, коли стосується відчуженої особи, котра втратила уявлення про справжні людські цінності. «Життя цієї країни, — каже Музіль про свою Каканію, — має щонайменше дев’ять характерів: професійний, національний, державний, класовий, географічний, статевий, свідомий, несвідомий й, можливо, ще особистісний характер; останній поєднує їх у собі, але вони знищують його, і він, по суті, є ніщо інше, як невелика западина, вирита цими численними струмками, западина, в яку вони вливаються і з якої витікають, щоб разом з іншими потоками заповнити нову западину».
А ось що пише Горький в епопеї «Життя Клима Самгіна» (1925-1936) про центральну фіґуру цього твору: «Йому здавалося, що він уже перевантажений досвідом, але іноді він відчуває, що всі враження, всі думки, накопичені ним, — не потрібні йому. В них немає нічого, що міцно приростало б до нього, що він міг би назвати своїм, особистим домислом, віруванням. Усе це жило в ньому нібито супроти волі — неглибоко, десь під шкірою, а глибше була порожнеча, яка очікувала наповнення іншим змістом». Чи не правда схоже: особистість як «западина, вирита… численними струмками» і як «порожнеча…, яка очікує наповнення»? Схоже тому, що й Горький, і Музіль аналізували подібний людський феномен.