Таємниця підводного човна
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Таємниця підводного човна». Краткое содержание книги:
На борту «Сома» — справжній скарб, що може розкрити чимало таємниць і змінити уяву про один із героїчних епізодів нашої історії. Але що за чудовисько стереже вхід до цієї бухти? І хто ще полює за цим підводним скарбом, аби заволодіти ним і знищити таємницю? Про це хочуть дізнатися наші давні знайомі, невтомні шукачі скарбів: київські хлопці Данило й Богдан, їхня приятелька Галка з Полтавщини та незмінний член безстрашної команди, бойовий африканський страус на ім'я Футбол. Третя частина популярної детективної серії з життя сучасних школярів, що полюють за скарбами, пропонує ще більше пригод і несподіваних відкриттів. А ще нагадує: свою країну треба любити… Новий пригодницький детектив популярного українського письменника Андрія Кокотюхи захоплює з першої до останньої сторінки.
— Панна? — перепитав чоловік у білому, не перестаючи дивуватися. — Ви полька?
Тепер прийшла Галчина черга дивуватися.
— Чому — полька?
— Це ж поляки кажуть на жінок і дівчат оце «панна, пані». Прошу, пані, — знаєте таке?
— В Україні теж так до жінок звертаються, — відрізала дівчина з кісками. — Хіба ж не чули?
— Та чув, звісно, чув! — незнайомець картинно відмахнувся, наче мух набридливих відганяв. — Я взагалі багато що чув, дєточка. Можу звернутися кількома мовами. Сеньйорита, мадемуазель, фройляйн, як там ще… Взагалі, скільки мов — стільки звертань. А мов я, дєточка, чув багато. Земну кулю обігнув, щоб ти знала, — тепер він перестав блазнювати, легко перейшовши на «ти».
— Ви моряк? Мандрівник?
— Ну, не зовсім мандрівник, хоча мандрую багато, коли є час і натхнення. А так я справді моряк. Адмірал Союзов Віктор Володимирович, будемо знайомі.
Він простяг Галці руку, а дівчина прикипіла до нього очима, не помічаючи її.
— Адмірал? — перепитала вона. — Справжній адмірал?
— Можеш помацати. Не розсиплюся.
Дівчина взяла простягнуту руку, потримала, розтиснула пальці.
Страус, дивлячись на це, й собі вирішив бути ввічливим птахом: клацнув дзьобом, зовсім не вороже, і підстрибнув на місці.
— А де ваш корабель? І чому ви не в формі?
— Відпустка в мене. Знаєш, хоч я і адмірал, та іноді втомлює необхідність постійно носити форму. Хочеться ось так, по простому, поговорити з людьми. А то коли бачать чоловіка в адміральській формі, — в одних язик відбирає, інші починають поводитись, як роботи. Ну, а треті заводять: що ж ви, товаришу адмірал, з країною зробили! Чому на флоті таке всяке робиться? Коли вже воєнні порядок наведуть!
Хоч не вслухалася Галка в слова Союзова аж так пильно, та не пропустила повз вуха: слово «товариш», яким адмірал себе назвав, чомусь виділив особливо. Наголосив на цьому навіть. Проте нічого страшного дівчина в тому не побачила. Бо знала — деякі офіцери звикли звертатися саме так один до одного. І не швидко, як казав не раз і не два Лановий-старший, позбавляться цієї старої звички.
— Ну, а тебе як звуть, дєточка? — поцікавився Союзов. — Чи так і величати далі — просто панна?
— Галка, — назвалася дівчина і тут-таки виправилася: — Галина.
— Ось і познайомились, Галочко. Твій птах? — кивнув на страуса.
— Мій друг, м’яко виправила дівчина. — Він нічий. Просто приїхав зі мною. І живе в мене вдома.
— Це де?
— На Полтавщині.
— Африканський страус — і раптом на Полтавщині?
— Чому вас це дивує?
— Бо я, Галочко, маю одне давнє хобі — вивчаю всяких тварин і птиць, бажано рідкісних. В тому розумінні рідкісних, що не водяться вони зазвичай у наших широтах. Тому й помітив твого, гм, друга вже досить давно. Зацікавився. Ось вирішив познайомитись. А заодно — запросити на цікаву екскурсію. Думаю, тобі понравицця. А страусу — тим паче. У нього, до речі, кличка є?
— У нього ім’я, а не кличка. Футбол.
— Ой, пробач-вибач! Звісно, ніяких прізвиськ, лише імена! То як, прокатаємось? Я навіть Футболові класні умови забезпечу. В кузові харашо буде? — Союзов кивнув на свій пікап.
А Галка відразу склала цю невеличку мозаїку: він же не просто так знайомитися приїхав. Відразу на машині з відкритим кузовом. Із самого початку хотів кудись до себе їх з Футболом забрати. І чомусь вирішив, що вони погодяться.
Вдруге за день на страуса моряк націлюється. Один нахабно краде, другий — ввічливо запрошує.
Не так усе воно просто.
Розділ 14
Не поспішала дівчина з відповіддю.
Навіть озирнулася в бік Храмової бухти, ніби зараз з того боку, з-за мису, випливе човен і Данило з Богданом прийдуть на допомогу. Власне, допомога саме тепер не була Галці аж так потрібна. Нічого їй не загрожувало. Навіть якби загроза існувала, з Футболом вона не боялася нічого. Та все ж таки порада їй була ох як потрібна. А так самій доведеться рішення приймати.
Напевне, адмірал Союзов відчув її вагання. Зняв окуляри, лице розпливалося в широкій білозубій посмішці. Руки розвів у різні боки, ніби демонструючи: ось він який, відкритий, чого боятися.
— Ти запитала, де мій корабель. Ось я тебе, тобто — вас обох, на борт і запрошую.
— Морська прогулянка? — уточнила Галка.
— Хочеш — прогуляємося. Але то вже іншим разом. Поки що мій «Ковчег» стоїть на базі, там дрібний ремонт роблять. Взагалі, знятися й вийти в море просто так, заради забави, для такого судна, як моє, не вийде ось так, за щучим велінням. Не катер у мене, не яхта, навіть не пароплав для прогулянок — цілий крейсера
— Крейсер?
— Так точно, крейсер. Правда, легкий, не плавуча фортеця. Вертоліт на палубу може сісти при бажанні. Але поки що мені цього не треба. Ти розумієшся взагалі-то в морській справі?
— Чесно? Зовсім ні, — призналася Галка. — Ніколи не цікавилася. Хоча людина мусить до всього довкола виявляти інтерес…
— Отут ти права, дєточка! — обличчя Союзова набуло мудрого виразу. — Тільки якщо цікавишся чимось, раніше не знайомим, лише з примусу, то нічого хорошого з цього не вийде… Я колись думав, що мені цікавий футбол. Ганяли хлопці м’яча в дворі, ну і я собі з ними, аби не відставати від них ні в чому. А потім зрозумів: хай краще вважають відсталим, тільки не моє воно — гасати, пітніти, падати, лупити по м’ячу, І нічого, дуже навіть добре почуваюся. Але, раз уже про футбол заговорили, ось цей Футбол мене інтересує значно більше.
— Як вас розуміти? — підозріло запитала Галка.
— Не бійся, нічого поганого я не маю на увазі. Простіше показати, аніж розказати. Ось для чого я запрошую вас на свій «Ковчег». Це так крейсер називається.
— Та зрозуміла вже.
— От і добре. То вперед, відчалюємо?
Не відчепиться, вирішила Галка. Щоправда, чомусь одразу вирішила: якщо відмовиться зараз їхати, силою не потягне. Та й зрештою, цікавість її розібрала. Ніколи не бачила зблизька справжнього військового крейсера. Не кажучи вже про можливість піднятися на палубу. Хлопці повернуться — буде що розказати. Майстренко — той точно позеленіє від заздрощів.
— Гаразд, поїхали! — сказала вона. — Тільки умова: привозите нас із Футболом назад, на це саме місце.
— Буде здєлано! — жартома виструнчився Союзов. — Лізь у кабіну, а для страуса місце в кузові. їхати будемо акуратно, витримає?
— Він, пане Союзов, у поїздах мандрував! — не без гордості за свого підопічного відповіла Галка.
Водій пікапа напевне чув перебіг розмови. Відразу вийшов з кабіни, витяг з кузова широку дошку, прихилив до борту. Футбол все зрозумів, і хоч спершу поставив ногу підозріло, перевіривши навіть, чи не хитається, далі рухався сміливо й упевнено. Пройшовся кузовом, підстрибнув, лишився задоволений, присів. Дівчину адмірал галантно пропустив поперед себе, і вона вмостилася в доволі просторій кабіні, де між двома дорослими чоловіками виявилося не дуже тісно.
Рушили. їхали справді акуратно, машину майже не трусило. Галка перестала перейматися долею Футбола в кузові, спробувала натомість роздивитися, куди вони прямують. Толком це в неї не вийшло: виявляється, водій з лівого боку, а Союзов — з правого, обоє нівроку високі. Тож закривали їй краєвид. Лишалося дивитися перед собою, але тут нова біда — сонце било в лице, доводилося мружитись. Так що цілком справедливий висновок зробила дівчина: везуть її в нікуди, у невідомому напрямку. Проте це її чомусь не лякало, хоча й затишку така невідомість не додавала.
Попри обмежені оглядові можливості, Галка зрозуміла — вони не проїхали знайоме селище, а оминули його. Дорогу назад вона навряд чи знайшла б. Та все ж приблизне уявлення, куди її везуть, дівчина мала. За потреби навіть готова була спробувати відтворити маршрут на карті місцевості — правда, перед тим треба навчитися хоч приблизно розбиратися в картах.