Таємниця підводного човна
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Таємниця підводного човна». Краткое содержание книги:
На борту «Сома» — справжній скарб, що може розкрити чимало таємниць і змінити уяву про один із героїчних епізодів нашої історії. Але що за чудовисько стереже вхід до цієї бухти? І хто ще полює за цим підводним скарбом, аби заволодіти ним і знищити таємницю? Про це хочуть дізнатися наші давні знайомі, невтомні шукачі скарбів: київські хлопці Данило й Богдан, їхня приятелька Галка з Полтавщини та незмінний член безстрашної команди, бойовий африканський страус на ім'я Футбол. Третя частина популярної детективної серії з життя сучасних школярів, що полюють за скарбами, пропонує ще більше пригод і несподіваних відкриттів. А ще нагадує: свою країну треба любити… Новий пригодницький детектив популярного українського письменника Андрія Кокотюхи захоплює з першої до останньої сторінки.
З лівого боку частина берега була крутіша, вища, роблячи вхід до бухти з берега можливим лише теоретично, — хіба що котрийсь альпініст-камікадзе з принципу вирішить поставити такий ось рекорд, спустившись з гори в обійми моря. Праворуч скелястий берег не видавався аж таким крутим, з того боку можна було помітити навіть зручне для причалу місце й вихід на берег. Але саме цю місцевість відгороджував від сторонніх очей Корабельний мис, фактично відрізаючи будь-який наземний підступ до цього загадкового місця.
Якби комусь спало, нарешті, на думку вивезти весь корабельний брухт і очистити мис, картина мала б зовсім інший вигляд. Та саме такий краєвид підштовхнув Данила Ланового, котрий з носа човна міг тепер розгледіти всю картину, в одному великому комплексі, до першого цілком логічного висновку з того часу, як для нього та його друзів почалася ця дивна історія.
— Гляньте! — вигукнув він, перекрикуючи рев мотора й показуючи рукою на бухту. — Воно мудре дуже!
— Хто? — так само крикнув Богдан.
— Те, кого чи що ми хочемо там, у бухті, знайти!
— Місце ж вибрано зовсім не випадково! Аби я хотів десь тут заховатися від чужих очей — сам сюди прийшов би!
— Що ти хочеш цим сказати? Дарма ти нічого не говориш, Лановий!
— Дякую за довіру, Майстренко! — зіронізував Данило, і аби краще чули, перебрався з носа ближче до корми, примостився поруч із Богданом: — А веду я ось до чого, хлопці! Істота, про яку ми тут товчемо, дуже мудра! В неї людський інтелект, не інакше! Уявіть собі камбалу, наприклад! Гігантську, велетенську — але камбалу! Що, стане в рибини, навіть найбільшої, розуму запливти сюди, аби заховатися?
— У них інстинкти! — відгукнувся з корми Пава. — Живі істоти, а надто — хижаки, мислять не краще за людей, згоден. Та коли хочуть заховатися подалі, у пошуках нір їм рівних нема. Люди так не шифруються!
— Ой, не скажи! — заперечив Данило. — Думаєш, рибина-велет чи, наприклад, восьминіг розміром із монстра розуміють, що таке корабельне кладовище? Гляньте, це ж не природний, це штучний захист!
— Риби цього справді не зрозуміють! — погодився голомозий носань. — Для них ота гора заліза — те саме, що ось ця гора перед нами!
Крити не було чим. Не звикши здаватися без бою та останнім часом прагнучи, аби останнє слово в будь-якій суперечці лишалося за ним, хай навіть слово не зовсім правильне й доречне, він почав шукати відповідь.
Тим часом човен швидко наближався до кінцевої мети, ніс тримався точно по центру бухти, обійми велета готові були прийняти незваних гостей. Скеля ось-ось нависне в них над головами. Та враз сталося те, про що вже раніше попереджав Пава і чого він, як швидко зрозуміли Данило з Богданом, потай боявся.
Мотор чихнув кілька разів без перерви і заглух на останньому, четвертому чихові. З нього навіть пішов тоненькою цівкою сірий димок, але швидко розвіявся.
Без надії сподіваючись, Павло спробував запустити зрадливий мотор знову. Третя спроба ніби дала бажаний результат, загарчало, навіть ревнуло голосно — і знову захлинулося, заглухло, тепер уже навіть димом не просигналило.
Пава вилаявся.
Ніколи Данило з Богданом не затикали вуха, ходячи по вулицях. Чули всяке від людей у транспорті, на лавках у скверах. А Богдан колись ще й крутився у колі відвертих кримінальників. Та жоден з друзів раніше не чув такої довгої, багатоповерхової злісно-брутальної лайки.
Не те, щоб голомозий носатий човняр якось так упав після цього в їхніх очах. Розуміли хлопці — ще й не таким речам можна навчитися в невеличкому селищі, й не лише в Криму. Просто несподівано все це зірвалося. Здалося, навіть голос човняра при цьому погрубшав.
Мовчазна реакція не лишилася без уваги. Пава не засоромився — провів долонею по губах, мов утираючи їх, сказав просто:
— Це боцманський загин називається. У мене сусіда — старий боцман. Усіх домашніх ганяє так під поганий настрій.
— Тут, звісно, не курчата з інкубатора сидять, — відгукнувся після короткої паузи Богдан. — Але якось так при Галці постарайся тримати язика. А то в лоба заробиш.
— І чим ти тоді станеш кращий за мене? — наїжачився Пава, довгий ніс при цьому почервонів.
— Брек, — спокійно промовив Данило. — Вирвалося в людини. Аби я знав щось подібне й потрапив у ту халепу, яку маємо зараз, — теж не стримався б. Вимкни культурного, Бодя.
— Ти про що? — наїжачився Майстренко.
— Про те саме. Виховувати один одного будемо на березі. Якщо взагалі комусь із нас треба когось виховувати. В школі мало мозок полощуть порожніми словами? Краще до діла взятися, а не вирішувати, хто тут, у човні, серед моря, культурніший або сильніший, — відчувши, що Богдан зараз почне гарикатися за своєю давньою звичкою, Данило ляснув у долоні. — Все, проїхали, закрили тему! Паво, в тебе, бачу, весла тут валяються. Догребемо до бухти?
Глянув Павло перед собою з-під долоні, прикинув відстань, зітхнув.
— Туди ще догребемо. А назад як? Сам я мотор не полагоджу.
— Ти ж казав — він у тебе то працює, то глохне? — вклинився Богдан. Раптом запрацює?
— А раптом — ні? — відбив Пава. — Ночувати в бухті, ясно, не будемо. Видеремось якось нагору, підемо берегом. До селища добредемо. Ось тільки човен доведеться лишати. А цього я зовсім не хочу. Ох, зв’язався я з вами…
— Правильно, ми винні! Сам хотів сюди пливти — а ми тепер винуваті!
Уже відкрив Павло рота, аби гаркнути у відповідь, та враз передумав.
Справді, хоч гавкайся, хоч мирися, хоч мовчки сиди, на хвилях гойдайся — все одно лишишся там, де був, не заведеться від цього мотор. Тож зиркнув на Данила, справедливо вважаючи його найрозважливішим зі своїх нових знайомих. Глянув на друга й Богдан — ідей у власній голові не було, хотілося почути щось від Ланового. Аби потім погодитись чи заперечити, вже як піде.
Зрозумівши, що останнє слово таки буде за ним, Данило знову ляснув у долоні.
— Краще рухатися, ніж стояти. Беремо весла, пливемо вперед. Хоча б тому, що назад повертатися довше.
Розділ 12
Пава прилаштував весла у пази по бортах човна.
Богдан, відчувши потребу показати силу, відразу примостився біля правого. Знизавши плечима, Павло сів з лівого боку, Данило тим часом перебрався на ніс.
— Раз-два — взяли! — скомандував човняр.
Взяли-то вони взяли, але й тут не слава Богу вийшло.
Богдан Майстренко хоч і був спортсменом і капітаном футбольної команди, жодного разу весла в руках не тримав. Це лиш так здається, що діло нехитре.
Насправді Пава зі свого боку занурив весло у воду, Богдан — зі свого, кожен заходився гребти, і в підсумку човен замість сунути вперед закрутився на одному місці.
Зрозумівши, що сталося, веслярі визвірилися один на одного.
Данило знову втрутився.
— Так ми нікуди не допливемо! Давайте на раз-два, по команді!
— А чого ти тут командуєш! — обурився Богдан. — На, сам сядь, спробуй!
— Навіть якщо я спробую, все одно веслувати треба узгоджено, — сказав Данько терпляче. — Не хочеш моїх команд т командуй сам собі!
— Пацани, давайте простіше зробимо! — втрутився Пава. — У мене самого гребти краще виходить, ніж у вас обох. Сидіть собі пасажирами, я впораюсь нормально.
Щойно Павло сам узявся за весла — діло пішло краще. Човен не швидко, але плавно і впевнено почав рухатись уперед, до кінцевої мети. За часом ніхто з хлопців не стежив. Та коли запливли в обійми Храмової бухти, сонце, що висіло над головами, коли відійшли від берега, тепер світило кожному з них у праве око. Годину пробовтались, як не більше.
Запливши глибоко в бухту, човен водночас заплив у тінь — вершина гори тепер нависала просто над ними, затуляючи промені. Враз стало прохолодно й трошки лячно. Взявши праворуч, Пава наблизив човен до кам’янистої стіни, тепер хлопці могли триматися за вологе каміння руками. Перехопивши ліве весло двома руками, Павло повільно повів човна вздовж стіни, запливаючи дедалі більше вглиб бухти.