Сильмариліон
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: АСТРОЛЯБІЯ
- ISBN: 978-966-8657-24-5
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сильмариліон». Краткое содержание книги:
Ця книга — легендарна провісниця Володаря Перстенів — пропонує нам цілісну міфологічну історію майстерно вифантазуваного, але такого реалістичного світу Середзем’я. Стрункий і взаємопов’язаний кодекс, у якому йдеться про епічну боротьбу між добром і злом, становлять окремі твори: Айнуліндале — міф про Творення світу, про виникнення Зла та причини Падіння; Валаквента — картина ієрархії божественних сил, зображення їхньої вдачі та ролі у Творінні; Квента Сильмариліон — історія повстання Феанора та його роду проти богів, вигнання повстанців із Валінору та їхнє повернення до Середзем’я, а також безнадійної, незважаючи на жертовну мужність, війни з великим Ворогом за Сильмарили — досконалі коштовності, що їх виготовив Феанор, а викрав Морґот; Акаллабет розповідає про падіння великого острівного королівства Нуменор наприкінці Другої Епохи, а сказання Про Перстені Влади подає короткий огляд величних подій Третьої Епохи, насамперед — перебіг Війни за Перстень.
А Діти Ілуватара — то ельфи і люди, Первородні та Послідовники. Обираючи серед усіх пишнот Світу, величних чертогів, просторів і коловоротних світил, Ілуватар оселив їх у Глибинах Часу поміж незчисленних зірок. І ця оселя — для тих, хто зважає лише на велич айнурів, а не на їхню подиву гідну вимогливість, або для тих, хто бере до уваги лише незмірні простори Світу, що їх ненастанно формують айнури, а не на ретельну точність, із якою вони облаштовують його зсередини, — могла би видатися маленькою; хоч, аби уявити все вповні, їм слід було б узяти цілу поверхню Арди за основу опори і так зводити її доти, доки шпиль вершини став би тоншим за голку. Та коли айнури узріли у видінні цю оселю й побачили, як там з’являються Діти Ілуватара, то думки і бажання наймогутніших звернулися до того місця. І головним поміж ними був Мелкор, так само як на початку він був найвеличнішим айнуром, котрий брав участь у творенні Музики. Він удавав (попервах навіть перед самим собою), наче бажає податися туди, щоб облаштувати домівку на благо Дітей Ілуватара, долаючи веремії спеки та холоду, які через нього сталися. Одначе насправді замислив Мелкор підкорити своїй волі ельфів і людей, адже заздрив дарам, якими Ілуватар обіцяв наділити їх, і хотів сам володіти підданими та слугами, іменуватися Володарем і панувати над іншими.
Але й решта айнурів дивилася на цю оселю, розташовану на безмежних просторах Світу, що її ельфи називають Ардою — Землею. І серця їхні втішалися світлом, і очі їхні, угледівши розмаїття кольорів, сповнювалися радістю, а рев моря змушував почувати щемливий неспокій. І поглядам їхнім відкрилися вітри та повітря, речовини, з яких було створено Арду: залізо, камінь, срібло та золото і ще чимало багатств — і з усього цього вода заслужила найбільшої похвали. Елдари кажуть, що у воді животрепетна луна Музики айнурів і понині бринить відчутніше, ніж деінде на цій Землі; й багато Дітей Ілуватара досі чують непогамовні голоси Моря, хоч і не цілком розуміють, до чого дослухаються.
І от до води звернув свої помисли той айнур, котрого ельфи звуть Улмо і котрого Ілуватар навчив найкраще розумітися на музиці. На повітря та вітри зважив Манве, найблагородніший із айнурів. Про структуру Землі подумав Ауле, якому Ілуватар дав знання й уміння ледве чи менші, ніж Мелкорові; проте насолоду і гордість Ауле черпає з подвижництва творення, зі створеної речі, а не з власництва чи панування; тому роздає, а не нагромаджує і, звільнений од турбот, щоразу береться за нову роботу.
І заговорив Ілуватар до Улмо, і мовив:
— Чи бачиш ти, як отут, у цьому маленькому володінні у Глибинах Часу, Мелкор пішов війною на твій уділ? Він наслав лютий холод незмірний, але не знищив краси твоїх водограїв, ані чистоти твоїх ставків. Узри сніг і вправну роботу морозу! Мелкор вигадав спеку та нестримний вогонь, але не висушив твоїх творінь, ані притлумив дорешти музики моря. Узри-бо висоту і пишноту хмар та вічнозмінні тумани; почуй, як дош шурхотить по Землі! Ті хмари мистецтво твоє наближають до Манве, друга твого улюбленого.
Тоді відказав Улмо:
— Воістину, Вода нині чарівніша, ніж уявлялася серцю моєму, бо не моя потаємна думка породила сніжинку і не в моїй музиці було закладено шурхіт дощу. Я линутиму до Манве, щоби разом із ним вічно творити мелодії тобі на втіху!
І Манве, й Улмо від початку стали союзниками та найвірніше служили промислу Ілуватара.
Та не встиг Улмо договорити, не встигли айнури надивитися на видіння, як воно зникло й заховалося від їхніх поглядів; і здалося їм, що тієї миті відкрилося щось нове — Темрява, яку раніше вони відали тільки в думках. Однак краса видіння зачарувала айнурів, і вони заглибились у розгортання Світу, який там починав своє буття, і думи їхні сповнилися ним; попри те, що видиво зникло, історія не завершилась і не замкнулися кола часу. І дехто стверджував, ніби видива не стало якраз перед утвердженням Панування Людей і занепадом Первородних; тому-то, хоч Музика охоплювала все, валари не побачили на власні очі Пізніших Епох, або кінця Світу.