Янові скарби

І подруги рушили стежкою, що вела понад кручею. Приємно було відчувати під ногами м'яку прохолодну трапу. Кілька хвилин обидві мовчали.

— Це нам добра наука: треба бути обережними, — нарешті мовила Джіл. — А якби він не спав?

— Якби він не спав, то ловив би рибу, і ми б його побачили. Тоді не базікали б про скарби, — розсудливо зауважила Керол.

— Мабуть, що так, — погодилася Джіл.

Вони одійшли вже далеченько, коли Джіл раптом зупинилась.

— Ну й дурепа ж я! — вигукнула вона. — Забула свою купальну шапочку. Побіжу по неї.

— І я з тобою!

Коли дівчатка прибігли на місце, шапочка лежала на траві, де Джіл лишила її. Але обидві разом помітили ще щось.

— Він уже пішов! — сказала Джіл, і на серці в неї аж похололо.

— Еге.

— Може, він просто прокинувся?

— Але ж рибальського начиння теж немає.

І справді, вудка, поплавки, стільчик і бляшанка з черв'яками теж зникли.

— Он глянь! — показала рукою Джіл.

Трохи далі від берега, в чагарнику, Керол помітила постать чоловіка з вудкою на плечі. Він то показувався з-за кущів, то знову зникав у заростях, певне, кудись поспішаючи.

Дівчатка якийсь час мовчки дивилися одна на одну.

— Чисте безглуздя — вигадувати різні дурниці, — нарешті мовила Керол. — Я певна, що він спав. — Але в голосі її не відчувалося певності.

— Ну, тепер уже нічого не вдієш, — сумно сказала Джіл. — Якщо він справді підслухав нашу розмову, тоді… О, навіщо нам було базікати про це!

Керол взяла її за руки.

— Це я винна, — сказала вона просто.

— Ні, не ти.

— Я. Але яка користь від того, що ми оце стоїмо тут і картаємо себе. Краще відразу розповісти все хлопцям,

— Пітеру й Майклові?

— Звичайно. — Керол швидко попрямувала стежкою, а потім навіть побігла. Джіл теж побігла за нею.

— Але що вони подумають? — запротестувала. вона.

— Хай думають що завгодно, але іншого виходу немає. У нас є ще час, щоб щось зробити.

— Що саме?

— Не знаю, — переводячи дух, відповіла Керол. — Але щось таки треба робити. Та вчотирьох ми напевне щось придумаємо.

— Побачимо, — сказала Джіл. — Але прошу тебе, поки що нічого не розказуй.

Вони бігли всю дорогу, і коли показалися з-за повороту річки, Пітер замахав їм рукою з палуби.

— Ми шукали по всьому місту, — пояснив він, як тільки дівчатка вибралися на палубу «Норця». — Питали і в книгарні, і в крамниці старих речей, але все марно. Зрештою нам відкопали якісь Апокрифи в бібліотеці.

— І ви розшифрували КтКр? — нетерпляче спитала Джіл.

— Ні. Це невеличка книжка, і ми по-всякому пробували, але виходить якась дурниця. Я пересвідчився, що цей запис не має ніякого відношення до Апокрифів.

— Жаль, — зауважила Керол. — Отже, ми й справді ніскілечки не просунулися вперед.

— Боюся, що ні. Коли ми не розшифруємо його до повернення татка з Америки, то, я думаю, він доручить цю справу комусь із своїх спеціалістів. А мені все-таки хочеться, щоб ми самі це зробили.

— Мені теж, — підтримала його Керол.

Пітер підвівся.

— Ви переодягайтесь, а я піду пошукаю Майкла. Вік десь поплив на ялику проти течії, повернув біля водяного млина. А потім питимемо чай. Я вже поставив чайник.

Він стрибнув на берег, а дівчатка спустилися в каюту.

— Я вважаю, нам треба негайно розповісти їм, — почала знову Керол, витираючись рушником.

— Не треба, прошу тебе! — благала Джіл. — Ми можемо ще раз спробувати розгадати той запис, і якщо розшифруємо, тоді все-все розкажемо поліції.

— Гм… а якщо не зможемо розплутати ту загадку?

— Ну… е-е… тоді все одно розкажемо.

Керол замислилась.

— Певне, ти маєш слушність, — погодилась вона. — В усякому разі, спробуємо ще раз.