Янові скарби
- Автор: Пилкингтон Роджер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Боровик
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Янові скарби». Краткое содержание книги:
У «Янових скарбах» він розповідає про те, як четверо англійських школярів натрапили на слід голландських національних скарбів, що зникли під час гітлерівської окупації. Діти вирушають на пошуки їх. Дорогою до Голландії юним сміливцям довелося зазнати чимало небезпечних пригод.
— Ні, — одказав Пітер. — Це теж ні до чого. Ми повинні знайти скарби, а не чоловіка, який украв Біблію. — Пітер замислився, зважуючи всі обставини.
— Ми всі допомагатимемо і… — промимрила Джіл.
— Звичайно, допоможемо, — додала Керол.
Пітер рішуче підвів голову.
— Так от, я придумав, — сказав він і окинув поглядом катер. — «Норець» витримає, я знаю, що витримає.
— Що ти придумав, Пітере? — спитала Джіл.
— Слухайте, всі слухайте! — збуджено заговорив Пітер. — «Норець» раніше був військовим катером. Він прекрасно витримає плавання по морю. Татко сам не раз про не казав. Ми вирушимо на ньому до Голландії і самі шукатимемо скарби.
— Пітере, ти збожеволів! — вигукнула Джіл.
— А по-моєму, це чудова думка! — мовила Керол.
— А як ми знайдемо дорогу? — нерішуче спитав Майкл.
— Хай тебе це не турбує! — швидко відповів Пітер. — Знайдемо! Можна пливти слідом за якимось судном або в який інший спосіб.
— Але, Пітере, це ж божевілля! — наполягала Джіл. — Перепливти Північне море. Ні, це неможливо.
— І зовсім не так. Ми можемо йти понад берегом до Дувра, а потім прямо через Ла-Манш. Відстань там невелика.
— Двадцять миль! — уточнив Майкл.
— А що скажуть мама і тато?
— А що вони скажуть, якщо через нас пропадуть скарби? — у свою чергу спитав Пітер.
— Так… я знаю, — поступилася Джіл. — Але…
— А крім того, — сказав Пітер, — чимало малих суденець щоліта перепливають Ла-Манш. Менші навіть, ніж наш «Норець».
— Ні, — мовила Джіл. — Не можна так робити. Мамі і татові це не сподобається. Вони думають, що ми попливли до Лечлейда. Не годиться змінювати свої наміри одразу, як вони поїхали.
— Послухай, Джіл, — сказав Пітер. — Хто не хоче їхати, я не силую. Але вважаю, що їхати треба, і ладен хоч у вогонь, хоч у воду…
— Я теж! — вигукнув Майкл. — Це буде пречудово!
— … але якщо ти або Керол іншої думки, то я поїду сам.
— Я теж поїду, Пітере! — наполягав Майкл. — Я їду з тобою.
— От і добре. Ми з Майклом хочемо їхати. Удвох якось упораємось, а ви з Керол можете поки що пожити в готелі чи деінде. Татова установа легко це влаштує.
Керол і Джіл перезирнулися.
— Ні, — мовила Керол. — Це ж наша вина, що справа так обернулася. Ми теж поїдемо з вами обидві.
— А крім того, хто ж вас годуватиме, як нас не буде? Бо ви з Майклом такого наварите, що й у рот не візьмеш, — додала Джіл, силкуючись усміхнутися.
Пітер перевів погляд з однієї подружки на другу і теж усміхнувся.
— Гаразд! Ходімо в каюту і домовимося про все, що треба. А потім одразу ж рушимо в дорогу. Слухати команду: свистати всіх униз!
Збуджені діти бігом спустилися в каюту, де раніше жили батьки, і розмістилися навколо столу: Керол і Джіл по один бік, Майкл — по другий, а Пітер, як і належить шкіперові, зайняв місце голови.
— Перше питання — гроші, — почав Пітер, дістаючи папір та олівець. — Тато лишив їх стільки, що нам вистачить на три тижні. Проте, якщо ми візьмемо в борг повні баки пального, то ще й заощадимо чималу суму. Заправимося пальним у Генлі. Тато завжди бере його там у кредит.
Вирішили також, що Пітер і Джіл візьмуть по два-три фунти стерлінгів із своїх ощадних книжок — хай будуть гроші напохваті. Доки виберуться з Англії, не завадить мати необхідний резерв про всяк випадок.
Потім постало питання про харчі. Джіл і Керол мали подбати про харчування цілої компанії принаймні протягом двох тижнів. Майклові доручили одвезти дівчаток яликом до міста і чекати на них біля причалу, а потім переправляти продукти на катер в міру того, як Джіл і Керол купуватимуть їх.
— Паспорти! — раптом вигукнула Джіл. — Адже для виїзду потрібні закордонні паспорти. Я так і знала — щось таки стане на перешкоді.
— У мене є паспорт, — сказала Керол.
Але більше ніхто паспорта не мав, і не було ніякої можливості їх дістати. Проте Пітер зазначив, що паспорти потрібні тільки для в'їзду у чужу країну, а вони ж нікуди не збираються в'їжджати, крім Голландії. Якщо у них попросять паспорти, треба буде удати, що вони не розуміють по-голландськи.
— Ти оптиміст! — засміялася Керол. — А якщо цю просьбу прокричать тобі в самісіньке вухо, та ще й по-англійськи?
— Тоді нам доведеться сказати, що ми — троє маленьких діток — подорожуємо з тобою, Керол, а ти покажеш їм свій паспорт, — засміявся Пітер. — Не хвилюйся, придумаємо щось, коли треба буде.
— А як щодо географічних і морських карт, компаса та інших речей? — поцікавився Майкл.