Детективи в Артеку або команда скарбошукачів
- Автор: Бачинский Андрей
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів». Краткое содержание книги:
Хто переможе в одвічному двобої зла і добра – підступність і ненависть, чи щирість і дружба?..
Утомившись, Оленка вийшла з води і лягла на гальці. Трохи відпочила, підвелася й поволі кинула оком на пляж у пошуках друзів. Друга десятка, до якої потрапили хлопчаки, усе ще борсалася у морі. Сашко вилазив довготелесому Антонові на плечі й з усієї сили стрибав у воду, а Сергій плавав наввипередки з хвилями. «Дивно, – подумала Оленка, – ще вчора я ненавиділа цю трійцю й мріяла помститися, а нині ми вже КОМАНДА. У нашому загоні повно моїх одноліток-дівчат, а я дружу з хлопчиськами. Дівчата про косметику розповідають, про модне вбрання радяться, а мене на якісь пригоди тягне. Якби бабуся дізналася, що її «юноє дарованіє» уночі вештається з хлопцями у пошуках скарбів, дістала б серцевий напад! Жах!». Оленка заплющилася, підставляючи обличчя промінню ніжного вересневого сонця.
Раптом... її тіло ніби обпекло вогнем. Вона підскочила й опинилася віч-на-віч з Антоном. Виявляється, це він обтрусив свою мок-
ру руду чуприну, і з несподіванки холодні краплі води здалися їй пекучими жаринками.
– Здурів чи що?! – залементувала Оленка.
– Чого ти? Це ж тільки вода.
– Угу, тебе б так. У мене мало серце не вискочило. Теж мені друг називається.
– Та не лементуй, краще поглянь навколо. Яка краса! І пощастило ж комусь жити тут. Уяви собі тільки: цілий рік купаєшся, засмагаєш.
– Ну не знаю. Не думаю, що взимку тут комфортно.
– Якби не було комфортно, «Артек» не приймав би дітей цілий рік.
– Може й так, – погодилася Оленка й знову вляглася на гальку.
Повертатися назад у спальний корпус було важче. Дорога змійкою звивалася вгору, і виснажені морем діти ледве пересували ноги. Про вечірню дискотеку ніхто вже й не згадував. Хотілося тільки доповзти до ліжка. Спати!
Це була перша ніч в «Артеку», яку Оленка проспала, жодного разу не поворухнувшись. Навіть не почула зранку команду «Вставай!». Хтось із сусідок ледве розворушив її. Оленка потерла заспані очі й пошкандибала вмиватися. Сполоснувши лице, почала витискати з тюбика пасту, щоб почистити зуби, й одразу згадала про команду, про діаманти і врешті про те, що сьогодні зранку має телефонувати до Лільчиної мами.
Оленка жбурнула на полицю зубну щітку і помчала до ліжка, де під подушкою лежав мобільний телефон. Схопивши його, вона знову забігла до ванної кімнати, зачинилася, пустила воду з крана й увімкнула телефон.
На щастя, відповіла тітка Леся, звільнивши Оленку від вислуховування чергової порції пліток від Лільки.
– Отже, записуй, – по-діловому почала жінка. – Аркуш і ручку маєш?
За кілька хвилин озброєна інформацією Олена гордо увійшла до хлопчачої кімнати, помахала над головою вирваним з зошита папірцем:
– Ну що, мушкетери, готові до подвигів і бойових звершень?!
– Та ну? Та не може бути! Невже є?! – не повірив Сергій.
– Х-ха! А ви ще сумнівалися. Та Лільчина мама крутіша від усіх тих з «Битви екстрасенсів», щоб ви знали. От так.
– Показуй швидше, що ти там понаписувала! – вигукнув Антон з нетерпінням і видер аркуш з Оленчиної руки.
Ледве розібравшись з плутаними записами (ще б пак – однією рукою Оленка тримала ручку й писала, другою притискала аркуш до стіни, а плечем підставляла телефон до вуха), команда засіла за розробку плану.
– Отже, так! – виголосив Антон фразу, якою звично починав озвучувати свої думки. – До вечора рипатися не варто. Учора я краєм вуха чув, що сьогодні нас повезуть на екскурсію у Воронцовський палац. Головне – багато не бігати, берегти сили, бажано на зворотному шляху трохи подрімати в автобусі. Повернемося ввечері, заморені вожаті швидко позасинають, от тоді й почнемо операцію. Зрозуміло? От і добре. А тепер – на ранкову лінійку…
Оленка з батьками колись відвідувала Воронцовський палац в Алупці. Але тоді вона була ще маленькою, лише перший клас закінчила. Тепер усе виглядало зовсім по-іншому. Екскурсовод ходила з дітьми чудовими парками навколо палацу, розповідала про його дивну архітектуру та про життя російської знаті дев’ятнадцятого століття. Нарешті дітей підвели до південного фасаду, який нагадував парадний вхід до ханського палацу, і до знаменитих левів на сходах. Екскурсовод зупинилася біля скульптури сплячого лева:
– Діти, у вас є п’ятнадцять хвилин вільного часу. Хто хоче, може сфотографуватися біля левів. Якщо ж маєте до мене запитання, прошу не соромитися. Я залюбки відповім.
Запитань, звісно ж, не було, бо всі розбіглися робити знімки на пам’ять. Лише Оленка підійшла й запитала, ніби мимохідь: