Помилуй і прости. Роман-покаяння
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-580-502-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Помилуй і прости. Роман-покаяння». Краткое содержание книги:
І на останньому своєму рубежі він зі страхом і каяттям дивиться в очі скоєним гріхам…
— Ти фіґлювати над пам’яттю моїх дітей надумав? — дід приступив до панотця. — Глумитися у моїй хижі над синами? Ану, геть з обійстя! — дико заревів дід і показав рукою на двері.
— Та ж перебачте, Пастеляку. Хіба ми перший рік знаємося? — все ще не йняв віри почутим словам Ковач.
— Геть! Кому я сказав!
— Ну дивіться, ґаздо, ще побануєте, — піднявся Ковач і, хряснувши дверима, вийшов надвір.
Дід вибіг за ним і з порога закричав:
— Аби-м лише не осліп, аби-м лише не осліп, коли буду дивитися на свої банування! Ачей лиш стерплю, якщо не вимолиш для мене місця в раю. А пекло я найду і на грішній землі! — надривався дід, аж поки постать Ковача не зникла.
Відтак дід зайшов у хату, підняв мене, очманілого, зі стільця, пригорнув до себе і, ридаючи, почав гладити і цілувати в голову.
…І ось тепер, коли я йшов до діда, переді мною спливла картина того, вже здається, далекого Різдва, і у пам’яті знову задзвеніли, зло засміялися монети, і почувся надривний голос діда: «Аби лише не осліп, аби лише не осліп, коли буду дивитися на свої банування!».
Наблизившись до обійстя, я помітив, як Павло почав стишувати ходу і час од часу оглядатися.
— Я вже не хочу йти колядувати до діда, — раптом зупинився він і понуро втупився в землю.
— Цілий день не даєш мені спокою, а тепер вже ліньки взяли! — розсердився я.
— Бо-о-бо-юся, — промовив заїкаючись.
— А щоб тебе когут копнув, — мене така злість пройняла, що ледь не вгрів Павла в потилицю. — Мені тепер від баби через тебе вислуховуй лайки, а ти боїшся. Ні, пішли! — потягнув його за руку.
«Не може дідо бути завжди злим», — тільки-но подумав, і спливла в моїй пам’яті вже й не така давня ніч.
…Це було у першу повоєнну осінь. Батько лежав тоді в лікарні — раптово відкрилася рана. Під вечір, коли мати порала худобу, до нас зайшов дід. Мати як стояла посеред двору, так й оціпеніла з дійницею в руках. Старий підійшов до неї, зупинився якось непевно в кількох кроках, зняв капелюх і притулив до грудей. Вчепившись поглядами, вони довго насторожено дивились одне на одного. Невідомо, доки тривала б ця мовчанка, коли б не дихнув вітер і пізній плід, що забувся на груші з кінця літа, не зірвався б з гілки й не гепнув у дійницю. Молоко порхнуло навсібіч, обдавши маму білими бризками. Вона зойкнула з несподіванки й ледь не випустила посудину з рук.
— Це я, Магдалино, — нарешті глухо сказав дід.
Мати відставила дійницю на землю й, опустивши руки, стояла мовчки і безпорадно.
— Це я, — повторив дід, — батько твій, по чоловіку, сину моєму, батько.
— Бачу, аякже, бачу, — добулася на слово мати. — Хіба ми вперше спізнаємося?
— Вперше, — рішуче мовив старий. — Вперше. Може, ти й бачила мене, а я тебе — ні. Сліпим я народився, незрячим і жив. Прости за більма на серці і душі моїй, — схиливши голову, перехрестився.
Мати ніколи довго не таїла у своїй пам’яті зла, тому й лагідно усміхнулася. Зітхнула полегшено і вся аж ніби розцвіла.
— Господь з вами, няню, ніколи проти вас злоби не носила. Тяжко було, самі знаєте, з дітьми одній, то гнала нужда найматись, може, й на ганьбу вашій старості, — заговорила безтурботно. — Моїм батькам самим нелегко було з торбою своїх ротів, та ще й Цар додав турбот… Ото й мусила до вас нести поклони. Ліпше самі перебачте.
— Блаженний той, хто ближньому прощає, — мовив задумливо дід.
— Та що ж ми, няню, стали посеред людських очей, — похопилася мати. — Зайдімо у хату.
— Ні! — дід заперечливо хитнув головою. — Я, Магдалино, прийшов до тебе з тяжкою просьбою, — сказав непевно. — Оддай мені хоч на якийсь час старшого сина. Якщо простила — віддаси. Змилуйся над моєю сивою головою. Все здичавіло в обійсті. Цілими днями нипаю і, аби-м не онімів зовсім, говорю сам до себе, до худоби, до дерев, до трави. А їм уже надоїла моя мова, і вони жахаються мене. Видиться, що і птахи вже оглухли від бурмотіння, з яким встаю і лягаю, тому й десятою дорогою облітають мій двір, мої дерева та ще й іншим заказують не торкатись того неба, що ношу над собою. Відпусти мені онука! — упав перед мамою на коліна. — Хай Митрик своїм безвинним і чистим голосом оживить хату. Сама видиш, як мене Бог скарав.
— Встаньте, няню, — переполошилася мама і хутко підняла старого. — Я ж не перечу. Тільки б захотів.
Я, звичайно, не вельми пручався. Добре поміркувавши над тим, скільки терпіння і радості відбирає від мене менший брат, якого цілими днями доводиться тягати за собою, я згоден був на що завгодно.
Міцно схопивши мене за руку, дід відклонився, і ми рушили до нього.
— Останній раз тебе питаю: йдемо до діда віншувати або вертаємо одразу додому? — звертаюся сердито до брата.
Павло, потупившись, мовчить, а потім піднімає на мене виповнені голубим дитячим болем і ніжністю очиська — від його погляду мені знову стає не по собі.
— Йдемо, — каже тихо. — До діда йдемо колядувати… Знаєш, я уже передумав. З тобою мені нігде не страшно, — і міцно-преміцно стискає теплою долонькою мою п’ятірню.
У цей час над селом весело озвалися дзвони — певне, малі колядники потай від дорослого ока забралися на дзвіницю і вітають новонародженого Ісусика, поки їх хтось прутом не зігнав.
Голоси дзвонів завжди викликали у мені острах і німу покору перед чимось невидимим і владним. А нині їхні мідні звуки лунають світло, легко, чисто, наповнюючи село і околиці радісними хвилями нових людських сподівань. І бачиться, що хатини, які додрімували у білому сні новорічних снігів, тепер уже назовсім прокинулися, піднялися навшпиньки по обійстях і кожною усміхненою шибкою ловлять голоси щедрувальних дзвонів, ховають їх у собі, аби грітися ними цілий рік. А дзвони співають-колядують. І від того помалу починають дзвеніти-співати навколишні простори, сніги… І тепер навіть небо здається велетенським білим дзвоном-хором, який тисячами світлих, легких, чистих голосів колядує.
І радується земля, і радуються люди, поля і ліси, ріки і яруги, звірі й риби, птиці й дерева, померлі й ще не народжені трави… Христос рождається! Радуємося і ми з братом. Але чим ближче підходимо до обійстя діда Василя, тим зриміше в мені починають оживати спогади тої ночі, коли дід забрав мене до себе…
Заснули ми тоді пізно. І сам не відаю, чи дід прикидався, чи й насправді в його серці ожила любов до своєї кровинки, але я ще ніколи не бачив його таким ніжним, ласкавим, турботливим. Мовчазний, нелюдяний, з печаттю вічного невдоволення, а інколи й жорстокості, цього вечора він багато розповідав про дива загадкової країни Аргентини, де заробив на землю, що в долині біля гори Віщунки, про Італію, звідки з фронту приніс у тілі дві кулі, про покійну дружину — батькову матір… У ту ніч дід розмовляв зі мною як із рівним. Говорив він непоспішно, упівголосу, розсудливо, і кожне його слово світилося в пітьмі печальною любов’ю.
Уже за північ, коли сон тільки торкнувся натомлених повік, у вікні почувся легенький стукіт. На нього дід не звернув спершу уваги. Надворі із самого вечора голодним псом скиглив вітер і скрипів горіх-богатир, що ріс між хлівом і хатою й мав звичку в такий час тривожити вікно гілляками. Дід, невдоволено кректячи, перевернувся у ліжку і притих. Але стукіт повторився — на цей раз голосніший і настирливіший.
— Що за неправедну силу принесло в таку глупу ніч? — пробурчав дід і, накинувши гуню, подався до дверей.
— Хто там? — сторожко спитав із сіней.
— Відчиніть, няню, це я, — почувся приглушений голос.
Завищав засув, й одразу запала тиша. Пройшло чимало часу, доки дід непевним шепотом спитав:
— Михайле, це ти?
Поспішно відчинив двері і, знайшовши навпомацки сірники, запалив лампу. Я зіщулився на печі, як куріпка в житі, і відтулив краєчок ока.
У дверях із «шмайсером» в руках стояв стрийко Михайло. В заляпаному глиною мундирі хортівського офіцера, худий, неголений, із широким шрамом через усю щоку, він здавався ще вищим, аніж його затямив. Зрештою, я б ніколи і не впізнав стрийка Михайла, якби не тонкий і довгий горбатий ніс, через який його прозвали в родині нехристом.