Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Пан фон Тротта мав іще три дні часу. Адже йому пощастило за одну-єдину ніч, протягом якої він не спав, не їв і не пив, зламати залізний і золотий закон етикету. Як імені героя Сольферіно неможливо більше знайти в підручниках історії та читанках для австрійських народних і середніх шкіл, так само не знайдеш імені сина героя Сольферіно в протоколах Монтенуово. Опріч самого Монтенуово й нещодавно померлого камердинера Франца Йосифа, жодна людина в світі не знає, що окружного начальника барона Франца фон Трогту якось уранці прийняв у себе перед від’їздом до Ішля цісар.
То був чудовий ранок. Окружний начальник цілу ніч приміряв парадну уніформу. Він не зачиняв вікна. То була ясна літня ніч. Час від часу він підходив до вікна. Тоді він чув шемріт сонного міста і крик півня на якомусь далекому подвір’ї. Пан фон Тротта відчував подих літа; він бачив зорі на клаптику нічного неба, він чув рівномірну ходу вартового. Він чекав ранку. Він уп’ятнадцяте вже підходив до дзеркала, поправляв кінчики білої краватки над ріжками стоячого коміра, знов і знов протирав батистовою хустинкою золоті ґудзики свого фрака, тер золотий держак шпаги, змахував щіткою уявний пил із черевиків, розчісував бакенбарди, пригладжував гребінчиком ріденькі волосинки на голові, що вперто стовбурчилися і ніби закручувались, і вже вкотре чистив поли фрака. Він узяв у руку свого трикутного капелюха. Він став перед дзеркалом і знову й знов повторював:
— Величносте, я прошу милості для свого сина!
У дзеркалі він побачив, як тремтять його бакенбарди, і це здалося йому непристойним, і він заходився вимовляти це речення так, щоб вони лишалися непорушні, а слова, проте, було чути виразно. Він зовсім не відчував утоми. Він знов підійшов до вікна, як ото підходять до берега. Бо він так тужно чекав ранку, як чекають корабля з рідного краю. Так, він тужив за цісарем, немов за рідним пристановищем. Він стояв біля вікна, аж поки в небі засірів світанок, згасла досвітня зірка і незграйний пташиний хор звістував схід сонця. Тоді він погасив світло в кімнаті. Натиснув дзвоника на дверях. Звелів прислати перукаря. Скинув фрак. Сів. Наказав себе поголити.
— Двічі, — сказав він заспаному молодикові, — й уважно.
Тепер його підборіддя сяяло блакитнявою чистотою між срібними крилами бакенбардів. Галун приємно попікав шкіру, пудра холодила її. Йому було призначено з’явитися на восьму тридцять. Він ще раз почистив свого чорно-зеленого фрака. Ще раз повторив перед дзеркалом:
— Величносте, я прошу милості для свого сина!
Потім замкнув кімнату. Зійшов сходами наниз. Увесь будинок ще спав. Пан фон Тротта натяг білі рукавички, розрівняв пальці, розгладив лайку, ще на мить зупинився перед великим дзеркалом на сходах між другим і третім поверхами і спробував озирнути свій профіль. Потім обережно, торкаючись східців самими лише передками підошов, спустився засланими червоним килимом сходами, випромінюючи срібну гідність, розливаючи довкола пахощі пудри й «Кельнської води» і гострий дух вакси. Портьє низько йому вклонився. Повіз, запряжений парою коней, зупинився перед обертовими дверима готелю. Окружний начальник обмахнув хусточкою м’яке сидіння фіакра й сів.
— Шенбрун! — звелів він.
І впродовж усієї поїздки сидів випростаний і непорушний. Копита коней весело й свіжо цокали об политий брук, і квапливі білі пекарчуки зупинялися й дивились услід повозові, мов на параді. Мов сяйлива часточка параду, їхав окружний начальник до цісаря.