Людина без властивостей. Том I

Подумки Ульріх сказав собі, що погоджуватися й сперечатись однаково легко. Зневага прозирала у ввічливості так само виразно, як ласий шматочок у желе. Він розумів, що й останні його слова роздратують Вальтера, але йому, Ульріхові, страшенно захотілося побалакати з людиною, з котрою можна було б цілком погодитись. Колись такі розмови в них із Вальтером виходили. Тоді слова вихоплює з грудей якась загадкова сила, і всі вони досягають мети. А ось коли говориш, навпаки, з антипатією, слова підіймаються, мов туман над замерзлою річкою. Він поглядав на Вальтера без злости. Ульріх був певний, що й той мав таке відчуття, немовби ця розмова, чимдалі вона триває, розхитує його, Вальтерову, внутрішню переконаність і що провину за це той покладає на нього, Ульріха. «Все, про що міркуєш, — це або симпатія, або антипатія!» — вирішив Ульріх. І тієї хвилини ця думка здалася йому надзвичайно очевидною й слушною, він навіть відчув її як фізичний поштовх, подібний до імпульсу, що розхитує юрбу щільно притиснених одна до одної людей. Він озирнувся на Кларису.

Але та, схоже, вже давно їх не слухала; якоїсь миті вона взяла газету, що лежала перед нею на столі, а тоді почала подумки дошукуватися причини, чому все це так глибоко її тішить. Перед очима вона відчувала ту незмірну непроникність, про яку казав Ульріх, а поміж рук — газету. Руки розгортали темряву й розкривалися самі. Разом з її тулубом руки утворювали дві поперечки, й між ними висіла газета. У цьому й полягала втіха, але слів, щоб її описати, Клариса не знаходила. Вона усвідомлювала тільки, що дивиться в газету, не читаючи, і що їй здається, ніби в Ульріхові приховане щось по-варварському загадкове, якась споріднена з нею самою сила, проте нічого точнішого щодо цього на думку їй не спадало. І хоч вуста її й розтулилися, так ніби вона ось-ось мала всміхнутись, однак сталося це в неї несвідомо, просто в якомусь вільно застиглому напруженні.

Вальтер тихо провадив далі:

 — Ти маєш рацію, коли кажеш, що нині вже немає нічого серйозного, розважливого чи бодай прозорого; але чому ти не хочеш зрозуміти, що винна в цьому саме чимдалі глибша розважливість, яка заразила собою все на світі?! У кожного в мізках завелося бажання ставати дедалі розважливішим, більшою мірою, ніж будь-коли, раціоналізувати й спеціалізувати життя, але водночас і неспроможність додуматися, що з нас вийде, коли ми все пізнаємо, розкладемо, типізуємо, перетворимо на механізми й уніфікуємо. Тривати так далі не може.

 — Господи, — незворушно промовив Ульріх, — за чернечих часів християнинові доводилося вірити, хоч уявити собі він міг лише небо, яке зі своїми хмарами та арфами було досить нудне; а ми відчуваємо страх перед небом здорового глузду, яке нагадує нам лінійки, рівні лавки й жахливі, намальовані крейдою малюнки шкільних часів.