Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
Каллаген визнає, що часом любить перехилити чарчину.
«Я так само, — каже Рудбахер. — У нашому ділі тільки так і можна зберегти своє хрінове психічне здоров'я. Я не проситиму тебе дихнути, коли ти приходитимеш… за умови, що приходитимеш вчасно. Два запізнення, і ти вільний. Двічі я не повторюватиму».
Каллаген куховарить у «Домашніх обідах Лібрука» три тижні, а мешкає за два квартали звідти в мотелі «Сансет». От тільки не щодня ресторанчик називається «Домашніми обідами» і не щодня мотель має назву «Захід сонця». На четвертий день свого перебування в містечку він прокидається у мотелі «Схід сонця», а «Домашні обіди Лібрука» виявляються «Домашнімь обідами Форт-Лі». Газета «Лібрук Реджистер», яку люди залишають на столах після їжі, перетворюється на «Форт-Лі Реджистер-Америкен». Не сказати б що з полегшенням, але він дізнається, що Джералд Форд знову президент.
Коли Рудбахер розраховується з ним за перший тиждень роботи (це відбувається у Форт-Лі), на п'ятдесятидоларових банкнотах Ґрант, на двадцятках Джексон, а на єдиній десятці у конверті, який простягає йому господар ресторану, портрет Александра Гамільтона. Наприкінці другого тижня — в Лібруку — на п'ятдесятках Авраам Лінкольн, а на десятці хтось на прізвище Чедбурн. На двадцятках досі Ендрю Джексон — хоч якесь полегшення. У мотельному номері, який знімає Каллаген, укривало на ліжку рожеве, коли це Лібрук, і помаранчеве, коли це Форт-Лі. Цілком зручно. Вранці він завжди знає, в якому саме варіанті Нью-Джерсі прокинувся.
Двічі він напивається. Вдруге — з Дікі Рудбахером після закриття. Рудбахер п'є склянку за склянкою, нічим йому не поступаючись. «Колись це була велика країна», — стогне Рудбахер лібруцького зразка, і Каллаген думає: як добре, що певні речі лишаються незмінними. Час іде, а скиглити люди не перестають.
Але з кожним днем його тінь видовжується раніше. Він уперше бачить тут упиря третього типу, який стоїть у черзі до кінотеатру «Лібрук Твін Сінема», і одного дня він каже господареві, що звільняється.
«Ти ж казав, що в тебе нічого нема», — каже йому Рудбахер.
«Прошу?»
«У тебе, мій друже, сверблячка в ногах. — Рудбахер робить жест рукою, червоною від миття посуду, наче перевертає пляшку. — Коли чоловік підхоплює цю сверблячку вже в солідному віці, то найчастіше вона невиліковна. Знаєш, якби я не мав дружини, яка ще нічогенька в ліжку, й двох дітей, яких треба вчити в коледжі, я б спакував собі вузлика і пішов з тобою».
«Справді?» — чудується Каллаген.
«Вересень і жовтень завжди найгірші, — замріяно каже Рудбахер. — Ти чуєш її поклик. Птахи теж його чують і летять».
«Її?»
Рудбахер зміряє його поглядом, який говорить: не будь дурним.
«Для них це небо. Для людей, як ми, це дорога. Поклик довбаної відкритої дороги. Такі хлопці, як я, з дітьми й дружиною, яка досі любить це діло частіше, ніж суботньої ночі, вони вмикають радіо трохи гучніше, щоб не чути його. А ти цього не зробиш. — Він робить паузу і пильно дивиться на Каллагена. — Зостанешся ще па тиждень? Я б накинув тобі двадцять п'ять баксів. Ти робиш збіса добрий „Монте-Крісто“».
Каллаген замислюється, потім хитає головою. Якби Рудбахер мав рацію, якби його кликала лише одна дорога, може, він би й лишився на тиждень… і ще на один… і ще. Проте вона не одна. Це всі вони, всі ті приховані шляхи, кличуть його, і він згадує назву своєї читанки в третьому класі й вибухає реготом. Вона називалася «Дороги, що ведуть усюди».
«Що смішного?» — кисло питає Рудбахер.
«Нічого, — відповідає Каллаген. — Нічого і все. — Він ляскає свого шефа по плечі. — Ти добрий чоловік, Дікі. Якщо повертатимусь цим шляхом, я заскочу до тебе».
«Ти цим шляхом не повертатимешся», — впевнено каже Дікі Рудбахер. І, звісно, він мав рацію.
— П'ять років я пробув у дорозі, плюс-мінус, — сказав Каллаген, коли вони вже підходили до його церкви. Більше він не розповідав їм на цю тему нічого. Але почули вони набагато більше. І не здивувалися, коли пізніше дізналися, що Джейк, їдучи до містечка з Айзенгартом і Слайтменами, теж дещо з того почув. Зрештою, Джейк був найбільшим телепатом з-поміж них усіх.
«П'ять років у дорозі», — от і всі слова.
А решта — тисяча загублених світів троянди.
Він п'ять років у дорозі, плюс-мінус п'ять, тільки дорога не одна, їх більше, а п 'ять років можуть бути вічністю, якщо обставини відповідні.