Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Страшно й подумати: невже для цього треба було покласти мільйони життів на фронтах, щоб після перемоги знов узятися за старе? Знову жертви? Невже ще мало принесено їх за перемогу?
Голос мій пролунав твердо, коли я сказав:
— Радянський народ заслужив визнання всієї Європи за порятунок від фашистської чуми. А до перемоги привів нас великий полководець усіх часів товариш Сталін.
— А якою ціною здобули перемогу? Якою кров’ю? Чи подумав Сталін бодай про одного солдата, про його рани і про його долю? Що ж, по-твоєму, оце зараз нам звелено виловлювати тут кожного радянського підданого для того, щоб їх одправити на чорноморські курорти? Чи щоб більше було тих, хто славить мудрість великого вождя?
— Гавриле Панасовичу, — рішуче урвав я потік його, сказати б, нездорових висловлювань, — на твоєму місці я був би все ж стриманішим. Ваша військова доля склалася не зовсім вдало, ви не можете бути об’єктивним, тому…
Михно сумно усміхнувся на мої слова.
— Склалася доля, склалася доля, — повторив він. — А ти знаєш, де я потрапив у полон? Може, прийшов до фашистів одноосібно з розгорнутим прапором, мовляв, «приветствую и поздравляю?» Коли б же то так! А нас же було сто чи й усі двісті тисяч чоловік! Харківський мішок — чув? Загнав нас туди сталінський полководець Тимошенко, а великий вождь ще міцніше затягнув зав’язку, заборонивши нам вириватися з мішка, а тільки вперед і вперед! Мігби ти за всю війну знайти хоч одного чоловіка, про життя якого подбав Сталін?
— Будь ласка, — охоче відгукнувся я.
— Жартуєш?
— Ніскільки.
Я розстебнув свою ще фронтову офіцерську планшетку, де зберігав листи від матері, фотографію Оксани, польову карту району, де наш полк вийшов до Ельби, три подяки від Верховного Головнокомандуючого, номер фронтової газети, в якій писалося про моїх мінометників, а також доволі потертий на згинах аркуш задрукованого паперу, який носив з собою ще з сорок другого року.
— Ось.
— Що це? — не зрозумів Михно.
— Читай. Можна й уголос.
Гаврило Панасович прочитав:
«Командующему Западным фронтом тов. Жукову Члену ВС Зап. фронта тов. Булганину Зам. ком. Зап. фронта тов. Романенко Командующему 61 армией тов. Белову Командующему 16 армией тов. Баграмяну 17 августа 42 года, 22 часа 00 мин.
По донесенням штаба Западного фронта, 387, 350 и часть 346 сд 61 армии продолжают вести бои в обстановке окружения и, несмотря на неоднократные указания Ставки, помощи им до сего времени не оказывается. Немцы никогда не покидают свои части, окруженные советскими войсками, и всеми возможными силами и средствами стараются во что бы то ни стало пробиться к ним и спасти их. У советского командования должно быть больше товарищеского чувства к своим окруженным частям, чем у немецко-фашистского командования. На деле, однако, оказывается, что советское командование проявляет гораздо меньше заботы о своих окруженных частях, чем немецкое. Это кладет пятно позора на советское командование».
Дочитавши до цих слів, Михно недовірливо поглянув на мене, тоді на папір, з якого читав, вже й зовсім недовірливо пробурмотів: «Підписано: „Сталін“. Це що — правда? Наказ Сталіна?»
— Уяви собі. А перед тобою — колишній командир мінометної роти 1185 стрілецького полку 346 стрілецької дивізії, одної з тих, про які згадується в наказі Сталіна. Німці почали наступ 15 серпня (готувалися до нього цілий місяць, але наше командування чи то проспало, чи просто змаловажило це готування), перед тим командир полку Быловодов наказав мені поставити два міномети біля протитанкістів на висотці перед глибоким яром, за яким було зайняте німцями сільце Іванівка.
Саме з того яру вдосвіта п’ятнадцятого після дикого бомбардування і артпідготовки поповзли на нас танки, сорокап’ятки встигли підбити тільки один з танків і були потрощені, мої міномети, власне, нікому там не потрібні, знищені були ще з більшою легкістю, ніж сорокап’ятки, я дістав з танкового кулемета кулю в груди, впав у непам’ять, але зостався живий, в чому переконався вже вночі, оклигавши від прохолоди, хоч краще було б і не оклигувати. Сяк-так заткнув свою рану, втративши перед тим мало не всю свою кров, лежав ніч і день, знову ніч і день, вмирав не так од рани, як од спраги (це на межі Орловщини й Смоленщини, дощі мало не кожен день, земля так і хлющить водою, лиш копни її, але на висотці земля була суха, дні ж, мов на лихо, видалися не дощові, а сонячні), за життя чіплявся, здається, тільки безугавним гримінням фронту, який був ось тут, поруч, за селом Госьково, не віддалявся, тяжко зітхав гарматами вдень, горів червоними спалахами вночі, мовби обіцяючи повернутися сюди, знайти всіх таких, як я, перев’язати наші рани, спасти від смерті.