Кров Дракона. Хто із нас жертва?

— Н…ні, — нарешті Ельгіда змогла вичавити із себе бодай якісь слова. — Я в порядку.

— Добре. Не задавай мені зараз запитань, дівчино, все згодом. А тепер, як твоя ласка, прошу на спину, — він чемно поклонив голову, поклав Ельгі під ноги своє могутнє крило. — Залазь, панно.

Дівчина поглянула на Гакара, у погляді якого читалися не менші сумніви, аніж у неї.

«Дитино, не варто, — подумав ворон, не зводячи погляду із вертикальних очей чорного дракона. — Досить уже тих драконів, із якими ти була знайома».

«Це вже не тобі вирішувати, птаху, — почув Гакар у себе в голові, від чого хотів вилаятися, але не міг, оскільки замість губ, якими міг би те зробити, мав лише дзьоба».

Дівчина довго дивилася на чорного змія, намагалася прочитати щось у його очицях. Бачила там своє відображення, що дуже дивувало. Він також подивився на неї, оцінюючи та намагаючись розгадати. За коротку мить вони обоє збагнули, що зустріли рівних собі.

Нарешті Ельгіда, відкинувши вагання, сховала меча, витерла рукавом носа і жваво залізла на спину велетня. Гакар мовчки сидів у неї на плечі, все ще намагаючись видлубати зі свого горла бодай якусь лайку, але марно. Пообіцяв собі нічому не дивуватися.

— Нехай панна тримається, — сказав дракон, не відвертаючи голови. — Дракони, знаєте, мають дурну звичку літати швидше вітру. На ваше нещастя, я її маю також. Тримайтеся!

Дракон, більше нічого не сказавши, махнув крильми, полетів вгору, набрав висоту. Ельгіда із подивом та захватом дивилася на краєвид, що розкинувся довкола. Бачила річку, через яку нещодавно перейшла. Ліс, у який втекли дракогори, а ще багато-багато лісів, гір, інших річок та рівнин. Вона затамувала подих, хотіла запам'ятати все, повністю забути про те, що сталося декілька хвилин тому.