Першому гравцеві приготуватися
- Автор: Клайн Эрнест
- Серия: Першому гравцеві приготуватися #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 9789669484826
- Переводчик: Зоряна Крижанович
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Першому гравцеві приготуватися». Краткое содержание книги:
Я мовчки спустився ліфтом вниз, намагаючись не дивитися на камери, встановлені над дверима. Тоді усвідомив, що, коли все закінчиться, відео зі мною ретельно вивчатимуть. Мабуть, його побачить Сам Сорренто, як і його начальство. Тому я подивився прямо в об’єктив, посміхнувся і почухав перенісся середнім пальцем.
Ліфт приїхав у вестибюль і двері відчинилися. Частково я очікував зустріти зовні армію охоронців. Але там був тільки натовп клерків середньої ланки, які чекали на ліфт. Я байдуже на них глянув і вийшов. Це було схоже на перетин кордону в іншу країну.
Між дверима та ліфтами снував постійний потік офісних робітників. Це були звичайні працівники, не боржники. Їм дозволяли повертатися додому в кінці їхньої зміни. Вони навіть могли звільнитись, якби захотіли. Цікаво, чи когось з них турбує той факт, що тисячі контрактних рабів живуть і працюють у цій же будівлі за кілька поверхів од них?
Я побачив біля стійки реєстрації двох охоронців та обійшов їх, прокладаючи крізь густий натовп шлях до довгого ряду автоматичних скляних дверей, які вели назовні — на свободу. Я змусив себе не бігти, поки проштовхувався крізь новоприбулих працівників. Просто майстер технічного обслуговування, людина прямує додому після довгої ночі перезавантаження роутерів. Це й все. Я точно не втікач з десятьма зетабайтами вкрадених даних компанії у кишені. Ні, сер.
На півдорозі до дверей, я почув дивний звук і подивився на свої ноги. На мені все ще були одноразові пластикові капці. Кожен крок по мармурові підлозі спричиняв пронизливий писк, виділяючись на тлі гуркоту робочого взуття. Кожен зроблений крок ніби кричав: «Гей, дивіться! Ось тут! Хлопець в пластикових капцях!»
Але я продовжував йти. Був майже біля дверей, коли хтось поклав руку мені на плече. Я завмер.
— Сер? — сказав жіночий голос.
Я хотів кинутися до дверей, але щось у її голосі мене зупинило. Я повернувся і побачив стурбовану високу жінку років сорока. Темно-синій діловий костюм. Портфель.
— Сер, ваше вухо кровоточить. — Вона вказала на нього, скривившись. — Сильно.
Я торкнувся мочки вуха, рука почервоніла. У якийсь момент пластирі відвалилися.
Я на секунду завмер, не впевнений, що тепер робити. Хотів дати якесь пояснення, але нічого не спадало на думку. Тому просто кивнув, пробурмотів «дякую», а тоді розвернувся і, якомога спокійніше, вийшов на вулицю.
Морозний ранковий вітер був настільки різким, що мало не збив мене. Відновивши рівновагу, я спустився багаторівневими сходами, затримавшись тільки щоб викинути в смітник браслет. Він вдарився об дно з приємним глухим звуком.
Вийшовши на вулицю, я максимально швидко попрямував далі. Виглядав підозріло, бо єдиний не мав пальта. Ноги швидко оніміли, бо я не одягнув шкарпетки під пластикове взуття.
Все тіло тремтіло, коли я нарешті досяг затишного «Мейлбоксу», поштового офісу за чотири квартали від ІОІ Плази. За тиждень до арешту я по мережі орендував тут поштову скриньку і надіслав туди найновішу портативну установку ОАЗи. «Мейлбокс» був повністю автоматизованим, тому там не було співробітників, і коли я зайшов — клієнтів теж. Я знайшов свою скриньку, вбив код і витягнув портативну установку ОАЗи. Сів на підлогу і розкрив пакет прямо там. Потер замерзлі руки, поки до пальців не повернулися відчуття, а тоді надягнув рукавички й візор і зайшов в ОАЗу. «Gregarious Simulation Systems» розташовувалась всього за милю звідти, тому я зміг скористатися їхньою безплатною точкою доступу, а не міським вузлом, який належить «ІОІ».
Моє серце калатало, коли я заходив у систему. Мене не було онлайн цілих вісім днів — особистий рекорд. Коли мій аватар повільно матеріалізувався на оглядовому майданчику фортеці, я подивився вниз на своє віртуальне тіло, милуючись наче улюбленим костюмом, який не носив деякий час. На екрані одразу з’явилось вікно, повідомляючи про кілька повідомлень від Ейча і Шото. І, на мій подив, навіть від Арт3міди. Усі троє хотіли знати, де я був, і що, чорт забирай, зі мною сталося.
Я відповів спочатку Арт3міді. Розповів, що «шістки» знають, хто вона і де живе, та що за нею постійно стежать. Я також попередив про їхній план викрадення. Як доказ скопіював із флешки її досьє і прикріпив до повідомлення. Тоді чемно запропонував їй негайно покинути дім і звалити кудись нафіг.
«Не пакуй валізи, — написав я. — Ні з ким не прощайся. Залиш усе прямо зараз і тікай у безпечне місце. Переконайся, що за тобою не слідкують. Тоді знайди безпечне з’єднання з мережею, що не належить «ІОІ», і повертайся онлайн. Я зустріну тебе у підвалі Ейча, як тільки зможу. Не хвилюйся — у мене є й хороші новини.»