Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
Ось іде він з Владивостока до Москви сибірським трактом, тримаючи в руці прапор з написом; «Перебудуємо побут текстильників», а на плечі в нього палиця, на якій теліпаються резервні сандалії «Дядя Ваня» і бляшаний чайник без кришки. Це радянський пішохід-фізкультурник, який вийшов з Владивостока юнаком і буде задавлений вже в похилому віці біля самих воріт Москви важким автокаром, номер якого так і не встигнуть запримітити.
Або ось ще один, європейський могікан пішохідного руху. Він іде пішки навколо земної кулі і котить поперед себе бочку. Він залюбки пішов би й так, без бочки. Але тоді ніхто не помітить, що він дійсно пішохід далекого прямування, і про нього не напишуть у газетах. Отож і доводиться все життя штовхати поперед себе трикляту тару, на якій до того ж (ганьба, ганьба!) великими жовтими літерами виведено слова, що вихваляють неперевершені якості автомобільного мастила «Мрії шофера».
Так деградував пішохід.
І лише в маленьких російських містах пішохода ще поважають і люблять. Там він ще хазяїн вулиць, безтурботно ходить бруківкою і пересікає її хитромудре, де тільки йому заманеться.
Громадянин у картузі з білим верхом, які здебільшого носять адміністратори літніх садів і конферансьє, без сумніву, належав до більшої і кращої частини людства. Він ішов вулицями міста Арбатова пішки, озираючись увсебіч з поблажливою цікавістю. В руці він тримав невеличкий акушерський саквояж. Місто, очевидно, нічим не вразило пішохода в артистичному картузі.
Він побачив півтора десятка біло-рожевих, блакитних і кольору резеди дзвіниць; впало в око облізле американське золото церковних бань. Над будинком офіційної установи лопотів прапор.
Біля баштових білих воріт провінціального кремля дві старенькі, суворі на вигляд, жінки розмовляли по-французькому, скаржились на Радянську владу і згадували улюблених дочок. Холодом тягло з церковного підвалу; звідти несло кислим винним запахом. Очевидно, там зберігалась картопля.
— Храм спаса на картоплі, — неголосно сказав пішохід. Пройшовши під диктовою аркою із свіжим, намальованим крейдою, гаслом: «Привіт 5-й окружній конференції жінок і дівчат», він опинився біля входу у довгу алею, що мала назву Бульвару Молодих Талантів.
— Ні, — промовив він з гіркотою, — це не Ріо-де-Жанейро, це куди гірше.
Майже на всіх лавочках Бульвару молодих Талантів сиділи самотні дівчата з розкритими книжками в руках. Дірчасті тіні падали на сторінки книг, на голі лікті, на зворушливі чілки. Коли приїжджий увійшов у прохолодну алею, на лавочках помітно заворушилися. Дівчата, затуляючись книжками Гладкова, Елізи Ожешко і Сейфулліної, кидали на приїжджого боязкі погляди. Він пройшов повз схвильованих читачок парадним кроком і вийшов до будинку виконкому — мети своєї прогулянки.
У цю хвилину з-за рогу виїхав візник. Поруч з ним, тримаючись за припаде пилом, облуплене крило фургона і розмахуючи товстелезною папкою з тисненим написом «Musigue», швидко йшов чоловік у довгополій толстовці. Він щось запально доводив пасажирові фургона. Пасажир, людина літня, з обвислим, як банан, носом, стискував ногами чемодан і час від часу давав своєму співбесідникові дулі. В запалі суперечки його інженерський картуз з блискучою плюшевою околичкою зеленого диванного кольору, скособочився. Обидві сторони часто і з натиском промовляли слово «платня».
Незабаром почулися й інші слова.
— Ви за це відповідатимете, товаришу Талмудовський! — крикнув довгополий, відсторонюючи од свого обличчя інженерову дулю.
— А я вам кажу, що за таких умов до вас не піде жоден пристойний фахівець, — відповів Талмудовський, намагаючись тримати свою дулю в тій же позиції.
— Ви знову про платню! Доведеться поставити питання про рвацтво!
— Плював я на платню! Я працюватиму задарма! — кричав інженер, схвильовано виписуючи дулею різноманітні спіралі. — Захочу—і взагалі піду на пенсію. Ви мені це кріпосне право облиште! Самі всюди пишуть: «Свобода, рівність, братерство!» — а мене примушують працювати у цій щурячій норі. — І ось інженер Талмудовський на тій же руці, якою давав дулі, почав нервово рахувати пальці:— Квартира— свинарник, театру нема, платня… Візник! Жени на вокзал!
— Тпру-у! — завищав довгополий, метушливо забігаючи наперед і хапаючи коняку за вуздечку. — Я як секретар секції інженерів і техніків… Кіндрате Івановичу! Таж завод лишиться без спеціалістів… Побійтесь бога! Громадськість цього не допустить, інженере Талмудовський… У мене в портфелі протокол.