Дванадцять стільців. Золоте теля

— Балаганов, — відрекомендувався рудоволосий, — Шура Балаганов.

— Професією не цікавлюсь, — ввічливо сказав Бендер, — але здогадуюсь. Очевидно, щось інтелектуальне? Судимостей за цей рік багато?

— Дві, — з довірою відказав Балаганов.

— Оце вже недобре. Навіщо ви продаєте свою безсмертну душу? Людина не повинна потрапляти під суд. Цим займатись непристойно. Я маю на увазі крадіжки. Не кажучи вже про те, що красти — гріх; мама напевне познайомила вас у дитинстві з такою доктриною, — це до того ж марна трата сил і енергії.

Остап ще довго викладав би свої погляди на життя, коли б його не перебив Балаганов.

— Гляньте, — сказав він, вказуючи на зелені хащі Бульвару Молодих Талантів. — Бачите, он іде людина в брилі.

— Бачу, — гордовито сказав Остап. — Ну то й що? Це губернатор острова Борнео?

— Це Паніковський, — сказав Шура. — Син лейтенанта Шмідта.

Алеєю, у затінку царствених лип, перехнябившись трохи набік, сунув немолодий вже громадянин. Цупкий брилик з рубчастими краями сидів на його голові. Штани були такі куці, що з-під них виднілися білі зав'язки підштанків. Під вусами громадянина, наче вогник цигарки, пломенів золотий зуб.

— Як, ще один син? — сказав Остап. — Це вже мене тішить! Паніковський підійшов до будинку виконкому, замріяно описав біля входу вісімку, взявся за брилик обома руками, поправив його на голові, обсмикнув піджак і, тяжко зітхнувши, посунувся У двері.

— У лейтенанта було три сини, — зауважив Бендер, — двоє розумних, а третій дурень. Його треба застерегти.

— Не треба, — сказав Балаганов. — Знатиме надалі, як порушувати конвенцію.

— А що це за конвенція така?

— Заждіть, потім скажу. Іду, іду!

— Я людина завидюща, — зізнався Бендер, — але тут заздрити нема чому. Ви ніколи не бачили бій биків? Ходімо подивимось.

Діти лейтенанта Шмідта, що вже встигли потоваришувати, вийшли з-за рогу і стали під вікном кабінету голови виконкому.

За тьмяним, немитим склом сидів голова. Він швидко писав. Як у всіх, хто пише, обличчя його мало скорботний вигляд.

Раптом він підвів голову. Двері розчинилися, і до кімнати ввалився Паніковський. Притискуючи брилик до засмальцьованого піджака, він спинився біля столу і щось довго ворушив товстими губами. Після цього голова виконкому підскочив на стільці і широко роззявив рота. Друзі почули протяжний крик.

Гукнувши «Всі назад!», Остап потягнув за собою Балаганова. Вони побігли на бульвар і причаїлись за деревом.

— Скиньте капелюхи, — сказав Остап, — схиліть голови. Зараз відбудеться винос тіла.

Він не помилився: не встигли ще змовкнути гучні переливи вигуків голови, як у порталі виконкому з'явились двоє кремезних співробітників. Вони несли Паніковського. Один тримав його за руки, другий за ноги.

— Прах небіжчика, — коментував Остап, — винесли на руках близькі, друзі й родичі.

Співробітники витягли третє нерозумне дитя лейтенанта Шмідта на ґанок і почали неквапливо розгойдувати. Паніковський мовчав, покірливо дивлячись у синє небо.