Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
— Ходять тут, ходять усякі, — почув Вороб'янінов над своїм вухом.
Він угледів сторожа в брезентовім спецодягу і в холодних чоботах. Сторож був дуже старий і, либонь, добрий.
— Ходять і ходять, — по-товариськи говорив старий, якому набридла нічна самота, — і ви теж, товаришу, цікавитесь. І правильно. Клуб у нас, можна сказати, надзвичайний.
Іполит Матвійович змучено дивився на рум'яного старика.
— Так, — сказав старик, — надзвичайний цей клуб. Другого такого ніде нема.
— А що ж в нім такого надзвичайного? — запитав Іполит Матвійович, збираючись з думками.
Старичок радісно подививсь на Вороб'янінова. Очевидно, оповідання про надзвичайний клуб подобалось йому самому, і він любив його повторювати.
— Ну, і от, — почав старик, — я тут у сторожах ходжу десятий рік, а такого випадку не було. Ти слухай, солдатику. Ну, і от, був тут завжди клуб, відомо який, — першої дільниці служби тяги. Я і був тут за сторожа. Нікудишній був клуб… Опалювали його, опалювали, і нічого не могли вдіяти. А товариш Красильников до мене підступає: «Куди, — мовляв, — дрова в тебе йдуть?» А я їх їм хіба, чи що, ці дрова? Старався товариш Красильников з клубом — там вогкість, тут холод, духовому гурткові приміщення нема, і в театр грати сама мука: панове артисти мерзли. П'ять років кредиту просили на новий клуб, та не знаю, що там виходило, шляхпроф[11] кредиту не затверджував. Тільки навесні купив товариш Красильников стілець для сцени, гарний, м'який…
Іполит Матвійович, налягаючи всім корпусом на сторожа, слухав. Він був у напівпритомному стані. А старик, заходячись радісним сміхом, розповів, як одного разу виліз він на цей стілець, щоб вигвинтити лампочку, та й покотився.
— З цього стільця я посковзнувся, оббивка на ньому подерлася. І дивлюсь — з-під оббивки скельця сиплються і намисто біле на ниточці.
— Намисто, — промовив Іполит Матвійович.
— Намисто, — верескнув старий захоплено, — і дивлюсь, солдатику, далі, а там коробочки всяк. Я ці коробочки навіть і не чіпав. А пішов прямо до товариша Красильникова і доповів. Так і комісії потім доповідав. Не чіпав я цих коробочок та й не чіпав. І добре, солдатику, зробив, бо там коштовності найдені були, заховані буржуазією…
— Де ж ті коштовності?! — закричав предводитель.
— Де, де, — передражнив старий, — тут, солдатику, треба голову на в'язах мати. От вони!
— Де, де?
— Так от вони! — закричав рум'яний вартовий, радіючи з такого несподіваного ефекту. — От вони! Окуляри протри! Клуб на них побудували, солдатику! Бачиш? От він, клуб! Парове опалення, шашки з годинником, буфет, театр, в калошах не пускають!..
Іполит Матвійович закляк і, не рухаючись з місця, водив очима по карнизах. Так от вони де, скарби мадам Пєтухової! От вони! Всі тут! Усі сто п'ятдесят тисяч карбованців нуль нуль копійок, як любив говорити Остап-Сулейман-Берта-Марія Бендер.
Діаманти перетворились у суцільне фасадне скло і залізобетонні перекриття, прохолодні гімнастичні зали були зроблені з перлів. Алмазна діадема обернулась на театральний зал з рухомою сценою, рубінові підвіски розрослись у цілі люстри, золоті змієподібні браслети із смарагдами обернулись на прекрасну бібліотеку, а фермуар перевтілився в дитячі ясла, планерну майстерню, шаховий кабінет і більярдну.
Скарби залишились, вони були цілі і навіть збільшились. Їх можна було помацати руками, але не можна було забрати з собою. Вони перейшли на службу іншим людям.
Іполит Матвійович помацав руками гранітне облицювання. Холод каменю передався йому в саме серце.
І він закричав. Крик його, шалений, пристрасний і дикий, — крик простреленої наскрізь вовчиці, — вилетів на середину майдану, метнувся під міст і, звідусюди відбитий ранковими звуками великого міста, почав глухнути і за хвилину зачах. Чудовий осінній ранок скотився з мокрих дахів на вулиці Москви. Місто рушило у буденний свій похід.
ЗОЛОТЕ ТЕЛЯ[12]
ВІД АВТОРІВ
З приводу нашого усуспільненого літературного господарства до нас часто звертаються з запитаннями цілком закономірними, але й надто одноманітними; «Як це ви пишете вдвох?»
Спочатку ми відповідали докладно, вдаючись до деталей, розповідали навіть про серйозну сварку, яка виникла з такого приводу: вбити героя роману «12 стільців» Остапа Бендера чи залишити живим? Не забували згадати і про те, що долю героя було вирішено жеребкуванням. В цукорницю було покладено два папірці, на одному з яких тремтячою рукою було намальовано череп і дві курячих кісточки. Ми витягли череп — і за півгодини великого комбінатора не стало. Вія був зарізаний бритвою.
11
Шляховий комітет профспілки працівників залізничного транспорту. — Ред.
12
Текст узято за виданням: Видавництво художньої літератури «Дніпро». Київ – 1972