Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Іншим разом Артем, можливо, щиро сміявся б, побачивши таку картину. Але тепер було не до того. Розкурюючи цигарку, скільки вистачало дихання, юнак з напруженим обличчям підносив до неї один за одним приготовані коротенькі шматочки шнура з пістонами, запалював їх і кидав на скіфів.
Вибух… ще… ще… Спалахи освітлювали ворожий загін, який уже не був загоном, бо воїни втратили свій войовничий запал і впевненість. Біля кого вибухали пістони, той спочатку падав, як і перший, а потім, забувши про все на світі, про найсуворіші накази Дорбатая, про свою відвагу й численність, тікали, світ за очі від одного юнака, який стояв тепер між деревами, зовсім не ховаючись.
Артем тримав у зубах напівзгорілу цигарку, але вона уже була йому не потрібна. Він не запалював більше шнури, — справу було закінчено. Він криво посміхався дивною нервовою усмішкою, він відчував, як від пережитого збудження тремтять його руки й ноги. Адже це була перемога, справжня перемога!
Скіфський загін тікав. Дротики, луки, розкидані стріли лежали на траві, кинуті воїнами, які тікали без пам’яті!..
Артем мовчки дивився услід воїнам. Дивні почуття охопили його, і він не міг зосередитися. З одного боку, йому пощастило позбавитися смертельної небезпеки, яка загрожувала не тільки йому самому, а і його товаришам. Це було добре. З другого боку, йому було соромно перед самим собою. Він, студент, освічена, розумна людина, змушений вживати отакі засоби впливу на людей, змушений, як чаклун, обдурювати їх, лякати тим, що, безумовно, здавалося скіфам чудом… незручно й соромно, якщо подумати серйозно… Втім, що міг він іще зробити? В усякому разі, він нікого не вбив, нікому не заподіяв шкоди. І коли б він цього не зробив, тоді… Е, нічого не вдієш, іншого виходу нема! Це вже безсумнівно.
І, поглянувши ще раз туди, де зникли перелякані вороги, Артем промовив, наче заспокоюючи й утішаючи самого себе:
— Нічого, нічого, прийде ще час, я поговорю тоді з усіма вами серйозно, по-дружньому, все розтлумачу вам. Жодної таємниці не залишу нез’ясованою. Аби тільки Роніс та Варкан швидше все організували, щоб покінчити з Дорбатаєм, Гартаком і пихатими старшинами. А тоді вже я доведу вам, що ми можемо з вами дуже мирно розмовляти… все зрозумієте, до всього дійдете!..
До Артема підійшов Варкан. Не дійшовши до юнака двох-трьох кроків, він зупинився, мовчки дивлячись на юнака якимсь особливим поглядом, в якому змішувались і любов, і захоплення, і повага. Артем зніяковів:
— Та що з тобою, Варкане?
Скіф так само мовчки урочисто приклав руку спочатку до шолома, потім до серця — і вклонився юнакові, торкнувшися рукою землі. Артем остаточно розгубився: що за дивні церемонії!
— Навіщо ти це робиш, друже! — чи вже не сердито пробурмотів він. — Що я тобі, начальник якийсь чи ще хтось?.. Ти радий, що все так закінчилося, і я теж, не менш від тебе, повір! От і добре, і не треба всякої такої гречності. Чуєш? — І він простягнув до скіфа руки. — Ти ж мій побратим!
Варкан, який уважно вслухався у незрозумілу йому мову, відчув у ній щирі, дружні нотки. Він усміхнувся, схопив руки Артема, міцно потиснув їх, а потім не менш міцно обняв юнака й схвильовано щось сказав, — теж тепле й дружнє.
Його товариші тим часом уже збирали зброю, яку кинули воїни Дорбатая. Вони трохи боязко поглядали на Артема, тихо перемовляючись між собою. І знову юнакові стало не по собі…
— От яка неприємність, — поскаржився він Варканові, хоча й не мав ніякої надії, що той зрозуміє його — І твої товариші теж мене вважають за чаклуна. Це ж просто ганьба для свідомої людини, яка, навпаки, хотіла б знищити всі ваші забобони!.. Доведеться провести роз’яснювальну роботу. Але це потім. Ходімо до Дмитра Борисовича. Мабуть, доведеться перебиратися на якесь інше місце, як ти гадаєш, Варкане? Щось мені не подобається, щоб Дорбатай і далі знав, де саме ми перебуваємо…
Збентежений Дмитро Борисович кинувся назустріч Артемові. Адже він чув спочатку войовничі вигуки скіфів, а потім звуки вибухів пістонів — і не знав нічого, що відбулося.
— Артеме, дорогий мій, що там трапилося? На вас напали, так? І, мабуть, був справжній бій? Я чув звідси! — стурбовано розпитував археолог, весь час поправляючи окуляри, які вперто сповзали а носа — вірна ознака хвилювання Дмитра Борисовича.