Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Важкі вози хиталися й рипіли. Їхні великі колеса повільно оберталися, котилися вздовж слідів, залишених у потолоченій, вбитій в землю попередніми возами траві. Безконечна процесія тяглася скільки око сягало. По шестеро, по восьмеро коней тягли ті вози. Але такі важкі вони були, що на узвозах навіть дужі скіфські коні приставали, знесилені. Скіфи безжалісно поганяли їх, коні хропли, вкривалися густою білою піною. Іноді коні витягали вози, іноді скіфам доводилося допомагати їм. Купки зморених, спітнілих рабів перебігали від воза до воза, з хеканням налягали на товсті спиці коліс, канчук свистів у повітрі, падаючи на спини коней і загрожуючи за одним замахом ударити по голих плечах рабів, які не досить старанно штовхали колеса.
Третій день стійбище посувалося своїм, майже нікому не відомим шляхом. Та й справді, хто з скіфів знав напрям? То була священна таємниця, яку оберігав Дорбатай і кілька його найближчих віщунів. Люди знали тільки одне: стійбище рухається за велінням богів у святі Гери — і самі боги ведуть його, вказуючи шлях одному лише головному віщуну, який сидить на своєму великому возі, загорнутий в урочистий червоний плащ. Він сидить мовчазний і похмурий, слухає голоси богів і вказує таємничий шлях до Гер, де відбудуться пишні церемонії похорону померлого Сколота. І лихо тому, хто насмілиться порушити спокій мудрого Дорбатая або не підкориться його слову, навіяному велінням богів! Бо негайно таку людину знищить, спопелить страшний божий гнів. І ніхто не спинить тоді зброю, занесену руками віщунів, що невблаганно виконують волю суворих богів, висловлену сухими безжалісними устами Дорбатая
Стійбище рухалося.
Великі вози спинялися тільки на обід та на ночівлю. Тоді навколо возів спалахували вогнища, на яких готувалася нехитра їжа. У великих бронзових казанах варилася юшка з конини, солодкуваті пахощі варива линули у спокійному повітрі і лоскотали ніздрі зголоднілих людей, що чекали обіду чи вечері. А потім все поринало у важкий сон — і тільки вартові безнастанно об’їжджали сплячий табір, кожного разу за особливим наказом Дорбатая перевіряючи, чине заснула, чи пильно оберігає середину табору спеціальна варта. Адже там, біля пишної колісниці з тілом померлого Сколота, розміщалися вози з скарбами становища, а також критий віз із полоненими чужинцями.
Рано-вранці табір прокидався. Варили нехитрий сніданок, у вози запрягали свіжих коней з величезних табунів, що їх гнали позаду. Стомлених коней натомість переганяли до табунів. Зовсім зморених або скалічених різали, білували, поповнюючи продовольчі запаси. І так повторювалося щодня за встановленими віками звичаями.
Шлях, яким рухалося стійбище, ішов весь час уздовж нескінченного лісу, за яким одноманітно здіймалися високі кам’яні урвища. Подеколи той шлях віддалявся од лісу на півкілометра чи на кілометр. Потім знову наближався, пролягаючи вздовж лісу.
Артем іноді навіть дивувався: невже скіфські старшини та й сам Дорбатай так-таки й кинули думати про них, забули взагалі про існування втікачів?.. Адже ніхто не робив більше спроби розшукати маленький лісовий табір або принаймні перевірити, чи не пересувається він слідом за жалобною процесією. Припустити, що Дорбатай забув про ворогів, Артем не міг: надто хитрий і обережний був старий віщун. Лишилися тільки дві можливі думки. Або Дорбатай гадає, що втікачі перебувають десь поблизу місця старої їх стоянки, не пішовши за процесією, або вважав, що вони, хоча й пішли слідом, але надто нечисленні для того, щоб зашкодити йому. За долю полонених чужинців старий віщун, очевидно, не турбувався, оточивши їх надійною охороною.
Так чи інакше, Артемові а товаришами було легко спостерігати за пересуванням стійбища. Юнак уважно відзначав усі прикмети на шляху. Хтозна, чи не доведеться їм потім, коли пощастить звільнити Ліду та Івана Семеновича, повертатися самим назад, на старе місце? Бо де ж іще могли вони повернутися на поверхню землі, покинути цей негостинний підземний край?..
Одна важлива обставина привернула другого ж таки дня увагу допитливого юнака — і з того часу він не переставав міркувати про неї. Як уже сказано було раніше, стійбище посувалося весь час уздовж кам’яних урвищ попід лісом. Артем знав, що ті урвища насправді масивні монолітні стіни між підземним простором, де жили скіфи, і величезна сталактитова печера, через яку потрапили сюди дослідники.