Чвара королів

Аж раптом йому просто на спину сів гайворон, і малий видав придушений скрик.

— Хто там? — зненацька загув голос із темряви.

Мантулик прожогом зіп’явся на ноги.

— Я здаюся! — заволав він, відкидаючи убік тесака. Навколо з невдоволеним вереском злетіли з трупів, ляпаючи крилами, кілька десятків гайворонів. Ар’я вхопила його за ногу та спробувала стягти на землю, але він викрутився і побіг уперед, вимахуючи руками. — Здаюся, здаюся!

Ар’я скочила на ноги і витягла Голку, але стражники вже оточили її. Ар’я полоснула першого-ліпшого, який трапився найближче, та він відвів удар рукою в кольчузі, хтось інший збив її на землю, а третій викрутив меча з руки. Спробувавши кусатися, вона відчула під зубами холодну й брудну кольчужну сітку.

— Ти ба, яке люте створіння! — зареготав чолов’яга. А тоді ударом закольчуженого кулака трохи не відірвав їй голову.

Поки Ар’я лежала, затьмарена болем, над нею про щось балакали, та вона слів не розбирала. У вухах дзвеніло. Коли вона спробувала відповзти, земля під нею захиталася. Голку в неї забрали; від ганьби їй боліло гірше, ніж від удару, а поцілили її таки добряче. Це ж Джон подарував їй того меча. А Сиріо вчив, як ним битися.

Нарешті хтось ухопив її за груди шкірянки і підсмикнув на коліна. Мантулик теж стояв навколішки перед найвищим чоловіком, якого Ар’я бачила за життя — якимсь чудовиськом з оповідок Старої Мамки. Вона не бачила, звідки велетень з’явився. На його вицвілому жовтому вапенроку бігли троє чорних собак, а кутасте лице скидалося на вирізьблене з каменю. Раптом Ар’я згадала, де вже бачила тих собак. Адже надвечір турніру в Король-Березі усі лицарі вивісили власні щити коло своїх шатрів.

— Отой знак належить братові Хорта, — повідомила їй Санса, коли вони минали чорних псів на жовтому полі. — Він ще більший за Ходора, ось побачиш. Його кличуть Гора-на-Коні.

Ар’я звісила голову на груди, не дуже добре розуміючи, що навколо відбувається. Мантулик продовжував палко здаватися. Гора на це відповів:

— Ви приведете нас до решти. — І пішов геть.

Наступної миті вона вже сунула, запинаючись, мимо мерців на шибениці, а тим часом Мантулик запевняв своїх полонителів, що пектиме їм пироги, млинці та всілякі мантули, якщо його не чіпатимуть. З ними пішло четверо; один мав смолоскипа, один — довгого меча, і ще двоє — списи.

Ломика вони знайшли там, де залишили — під дубом.

— Здаюся! — гукнув він, щойно їх побачив, відкинувши списа і здійнявши догори обидві руки, заплямовані старою зеленою фарбою. — Здаюся і благаю про милість!

Вояк зі смолоскипом позазирав між дерев.

— Ти останній? Кухарчук казав, тут було ще мале дівчисько.

— Воно втекло, коли вас почуло, — мовив Ломик. — Ви ж так галасували.

«Тікай, Куно», подумала собі Ар’я, «тікай якнайдалі, ховайся і не озирайся назад».

— Скажи нам, де знайти того хвойдиного вилупка Дондаріона, і матимеш гарячу вечерю.