Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— Кого? — перепитав Ломик.
— Кажу ж тобі — ці йолопи знають не більше, ніж уся та срана голота в селі. Дідько з ними, не марнуй часу.
Один зі списників підібрався ближче до Ломика.
— Ти ногу зашкодив, хлопче, абощо?
— Її поранено.
— Ходити можеш? — Голос був стурбований, трохи не співчутливий.
— Ні, — відповів Ломик. — Вам доведеться мене понести.
— Гадаєш? — Чолов’яга недбало підняв списа і увігнав його просто у горлянку хлопчакові. Ломик і вигукнути «Здаюся!» ще раз не встиг, лише смикнувся, та й усе. Коли списник витяг вістря своєї зброї, слідом порснуло темне віяло крові.
— Понести, каже, — буркнув вояк. — Сміх, та й годі.
Тиріон V
Його попередили, щоб вдягся якомога тепліше. Тиріон повірив на слово і вдяг товсті підбиті штани, вовняного жупана, а зверху — кожуха зі шкури сутінькота, якого здобув у Місячних горах. Кожух був йому неймовірно довгий і добре пасував би чоловікові удвічі вищому. Не сидячи верхи, він міг упоратися зі шкурою, тільки намотавши її на себе кілька разів, і від того ставав схожий на кулю смугастого хутра.
Та навіть так він все одно радів, що послухав поради. Холод у довгому вогкому підземеллі пронизував до кісток. Тімет вирішив повернутися до підвалу, щойно скуштував цього холоду на одну мить. Вони знаходилися десь під пагорбом Раеніс, під будинком цехового зібрання алхіміків. Вологі стіни помережали плями селітри, а єдине світло давала щільно закрита масляна світильня зі скла та заліза, яку Галин Вогнечарник ніс з усією обережністю, на яку був здатен.
«Нехай, обережність не завадить… а ось і вони, ті горщики, заради яких стільки мороки.» Тиріон узяв один в руки, щоб оглянути. Він був круглий, червонястий, схожий на великий, товстобокий глиняний помаранч. Трохи величенький, як на його руки, але у долоні звичайної людини лежатиме зручно. Глина була надзвичайно тонка і крихка; його попередили, щоб не стискав надто міцно і не розчавив просто у руках. На дотик поверхня виявилася грубою, пухирчастою. Галин сказав, що так зроблено навмисне.
— Гладенький горщик швидше вислизне з рук.
Коли Тиріон нахилив горщика і зазирнув досередини, шал-вогонь повільно поповз до краю. Колір його мав бути тьмяно-зелений, та у вбогому світлі розібрати було важко.
— Який густий, — зазначив він.
— Це від холоду, мосьпане, — відповів Галин, блідий, як мрець, стариган з м’якими вогкими руками та запобігливим звичаєм. Він був вдягнений у смугасту чорно-кармазинову рясу, облямовану соболем, хоча побите міллю хутро на ній добряче витерлося і висіло клаптями. — Коли речовина нагрівається, то тече хуткіше — так, наче світильна олія.
«Речовиною» вигадали називати шал-вогонь самі вогнечарники. Один одного вони, до речі, кликали «велемудрий». Це дратувало Тиріона майже так само, як їхня звичка натякати на велетенський обсяг таємних знань, що ними вони начебто володіли. І не просто натякати, а понад усе намагатися його переконати. Колись їхній цех був багатий та могутній, але протягом останніх століть маестри Цитаделі витіснили їх майже звідусюди. Залишилося лише кількоро старих членів братства, і вони вже навіть не прикидалися, що вміють перетворювати один метал на інший…
…та все ж уміли робити шал-вогонь.
— Мені казали, що вода його не гасить.
— Саме так. Коли речовина загоряється, то палає з усієї сили, аж поки її не лишається. Більше того, вона всотується у тканину, дерево, шкіру, ба навіть крицю, і вони теж спалахують вогнем.
Тиріон згадав червоного жерця Тороса Мирійського з його палаючим мечем. Навіть тонкий шар шал-вогню міг горіти з годину. Після бугурту Торос завжди потребував нового меча, та король Роберт мав до жерця таку прихильність, що радо дарував йому все потрібне.
— То чому ж він не всотується у глину?
— О, та всотується ж, — відповів Галин. — Під цим сховищем є ще одне, де ми зберігаємо старі горщики, ще з днів короля Аериса. Він мав примху замовити горщики у подобі різних садових плодів. Ой, небезпечні плоди, ясний мій пане Правице, воістину, і до того ж, гм-м-м, зараз вони ще дозріліші, так би мовити, аніж за минулих часів, якщо ви розумієте, про що я. Ми їх запечатали воском і залили нижнє сховище водою, та навіть так… їх би слід було геть знищити, але ж стільки наших майстрів загинуло за Погрому Король-Берега. Ті нечисленні підмайстри, що лишилися, не впоралися б з таким завданням. До речі, значна частина того, що ми зробили для Аериса, загубилася. Тільки минулого року ми знайшли дві сотні горщиків у коморі під Великим Септом Баелора. Ніхто вже й не пригадає, як вони туди потрапили. Зайве казати, що верховний септон аж себе не тямив з жаху, коли дізнався. Я сам простежив, щоб їх безпечно вивезли звідти. Звелів наповнити воза піском, надіслав найздібніших учнів. Працювали ми вночі, отож…