Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— Ні, то моя мати — вельможна пані, а сестра напевно нею стане. А я ніколи такою не була.
— Та була ж. Ти дочка князя, жила в замку, хіба ні? А ще ти… ласка божа, що ж це я… — Раптом Гендрі знітився, трохи не злякався. — Базікаю тут про цюцюрки… Не треба було такого казати. А ще ж я сцяв просто в тебе на очах, і таке інше… благаю пробачити мені, ясна панно.
— Ану припини! — засичала Ар’я. Та він що, знущається з неї?!
— Я знаю шляхетне поводження, панно, — вперто вів своєї Гендрі. — Як до майстерні приходили дівчата з шляхетними батьками, то хазяїн казав ставати на коліно, говорити тільки тоді, коли мене питають, і називати їх паннами.
— Якщо станеш кликати мене панною, то помітить навіть Мантулик. А сцяти тобі краще так само, як і сцяв.
— Як забажає панна.
Ар’я щосили пхнула його в груди обома руками. Він запнувся на камені й важко гепнувся на дупу.
— Отака мені князівська дочка! — зареготав він.
— Еге ж, отака! — Вона копнула його ногою в бік, але він тільки гучніше засміявся. — Смійся собі, смійся. А я піду подивлюся, хто там у селі.
Сонце вже спустилося нижче дерев; ще мить, і впадуть сутінки. Цього разу підганяти довелося вже Гендрі.
— Чуєш сморід? — спитала вона.
Він понюхав повітря.
— Гнила риба?
— Сам знаєш, що ні.
— Обережніше треба. Я обійду з заходу, подивлюся, чи нема дороги. А має бути, якщо ти бачила воза. Ти йди берегом. Як знадобиться поміч, гавкни собакою.
— Дурня! Як знадобиться поміч, то буду гукати на поміч.
Вона шурхнула геть, босими ногами не здіймаючи у траві ніякого шуму. Озирнувшись через плече, побачила, що Гендрі дивиться їй услід з тим болісним виразом на обличчі, який означав, що він думає. Мабуть, думає, що не слід посилати вельможну панну красти харчі. А може, й ні. Та однак нічого розумного йому зараз в голову не стукне.
Коло села сморід посилився. Вона зрозуміла, що то не гнила риба. Смерділо гірше, бридкіше. Ар’я скривилася і зморщила носа.
Дерева порідшали, і вона стала ховатися у підліску, ковзаючи від куща до куща, мов тінь. Кожні кілька сажнів вона спинялася послухати. З третього разу почула коней і людський голос. Тхнуло дедалі гидкіше — трупами, ось чим. Цей сморід вона вже чула — від Йорена та всіх інших.
На південь від села ріс щільний запліт з шипшини. Поки вона дісталася тієї порослі, довгі тіні від західного сонця почали блякнути, у повітрі з’явилися світляки. Просто за заплотом Ар’я бачила солом’яні стріхи. Вона поповзла уздовж заростей, знайшла дірку і пролізла на животі, сторожко ховаючись. А тоді побачила, що саме смерділо.
Коло самих тихих хвиль Божого Ока поставили довгу шибеницю з сирого дерева. На ній гойдалися спотворені рештки людей догори ногами, закутими у кайдани, а між ними сновигало гайвороння, оббираючи мертву плоть. На кожного гайворона коло трупів дзижчали сотні мух. Коли від озера дмухав вітерець, найближчий мрець легенько хитався і звивався на своїх ланцюгах. Гайворони вже з’їли йому майже все обличчя; потрудилася там і якась більша істота. Горлянку та груди йому геть розірвало; з розпанаханого черева звисали зелені лискучі нутрощі та смуги пошматованого м’яса. Одну руку відірвали від плеча; Ар’я бачила кістки за кілька кроків від нього, погризені та розтрощені, обібрані від м’яса до останньої крихти.
Вона примусила себе роздивитися наступного чоловіка, і наступного за ним, і ще одного, наказуючи собі бути твердою, мов камінь. Всі трупи були дуже спаплюжені та зогнилі, тож вона не зразу й зрозуміла, що їх підвісили голими. Та воно й не дивно, бо людської подоби в тілах майже не лишилося. Гайвороння вийняло їм очі, подекуди об’їло обличчя. Від шостого у довгій шерезі лишилася сама нога, яка досі хилиталася у ланцюгах з кожним поривом вітру.
«Страх ріже глибше, ніж меч». Мерці не могли їй зашкодити, але ж могли ті, які їх повісили. Далеко за шибеницею перед довгим будинком коло води — тим, що під черепицею — стояло двоє вояків у сталевих кольчугах, спираючись на списи. У грузький грунт перед будинком увігнали двійко довгих жердин, з яких звисали прапори. Один був начебто червоний, а другий — якийсь світліший, чи то білий, чи то жовтий. Обидва мляво висіли зі своїх держалн, і у сутінках вона не була навіть певна, що той червоний — ланістерівський кармазин. «Та навіщо мені бачити лева, я ж бачу замордованих людей — хто ще таке робить, крім ланістерівців?»