Чвара королів

— Риба й лежить, її викинуло на берег, — відповів Мантулик. — Якщо її гайворони їдять, то й ми з’їмо.

— Треба гайворонів упіймати, їх теж можна їсти, — зауважив Ломик. — Запалили б вогню, та й засмажили, як курчат.

Коли Гендрі хмурнів, то виглядав люто. Борода в нього виросла густа і колюча, наче шипшина.

— А я кажу — ніякого вогню.

— Ломик голодний, — заскиглив Мантулик, — і я голодний.

— Ми усі голодні, — буркнула Ар’я.

— Та ти ж черв’яків нажерся! — гиркнув Ломик знизу. — Наче горобець!

Ар’я ладна була вгатити його просто по рані.

— Я ж казав: можу й тобі накопати, якщо хочеш.

Ломик скривився з відрази.

— Якби не нога, я б нам усім вепра вполював.

— Вепра! — передражнила вона. — Та на вепра треба йти з рогатиною, на конях, з собаками. Ще й загонники знадобляться, щоб підняти його з лігва.

Її батько ходив на вепра у вовчій пущі з Роббом та Джоном. Одного разу взяв навіть Брана, але Ар’ю не брав ніколи, хоч вона була й старша. Септа Мордана казала, що лови вепра — то не для панни, а мати пообіцяла, що як Ар’я підросте, то матиме власного сокола. Тепер вона вже підросла, та якби їй зараз дали сокола, вона б його тут-таки і з’їла.

— Що ти тямиш у вепрячих ловах? — спитав Мантулик.

— Та вже ж більше за тебе.

Гендрі не мав гумору слухати дурниці.

— Ану замовкніть обоє. Мені треба поміркувати, що робити далі.

Коли він думав, то завжди болісно кривився, наче то була для нього нестерпна мука.

— Здатися, — мовив Ломик.

— Я тобі казав, щоб ти про здачу мовчав. Ми навіть не знаємо, хто там сидить. Може б вдалося поцупити якихось харчів.

— Ломик украв би, якби не нога, — зазначив Мантулик. — Він у місті добряче злодіював.

— Кепсько, — заперечила Ар’я, — бо інакше не попався б.

Гендрі примружився на сонце.

— Найкраще підкрадатися у сутінках, на заході сонця. Як стемніє, я піду на розвідку.

— Ні, я піду, — мовила Ар’я. — Від тебе забагато шуму.

Гендрі негайно почепив ту саму пику.

— Підемо обоє.

— Арік хай іде, — наполіг Ломик. — Він підкрадається краще за тебе.

— Кажу, підемо обоє.

— А раптом не повернетеся? Мантулик мене один не понесе, ви ж бачите, він не подужає…

— Ще й вовки, — додав Мантулик. — Я їх тієї ночі чув, коли на чатах стояв. Близько.

Ар’я теж їх чула. Вона спала у гіллі в’язу, та виття її збудило. Вона сиділа без сну добрячу годину і слухала вовків, а спиною їй повзали мурашки.

— А ти навіть не дозволяєш нам ватру палити, аби їх відганяти, — пожалівся Мантулик. — Недобре це — лишати нас вовкам на поталу.

— Яку ще поталу, — скривився Гендрі. — Ломик має ощепа від вовків, і ви ж лишаєтеся удвох. Ми тільки подивимося, та й усе, а тоді повернемося.

— Хай там хто сидить, треба їм здатися, — заскиглив Ломик. — Мені треба чимсь ногу лікувати, вона жахливо болить.