Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Пагорб замикає кільце оточення. Тут їм не проскочити.
Звичайно, бандити — їх залишилося тільки троє, Крота до уваги не беру — можуть спробувати перебратися через річку, до якої підступає острівець вербняка. Але течія все одно винесе до броду, під пагорб, у смугу прицільного вогню.
Горілий сам загнав себе у пастку. Ось що означає вчасно не зайняти пануючої висоти. У колишнього командира допоміжної поліції бандитське мислення. Він визнав за краще ховатися в густому чагарнику.
Замінюю диск і, користуючись тимчасовим затишшям, набиваю патронами порожню стрічку. Один за одним золотисті патрони входять у гнізда. Бій ще не скінчився.
Де-не-де верболіз починає ворушитись. Даю кілька коротких черг. Нехай знають, що за чагарником стежать.
Глумський трохи піднімається з трави. Зводиться на повний зріст. Це йому майже нічим не загрожує. Голова ледь стирчить з високих зарослів тонконога. Поруч встав Попеленко. Чи ба, осмілів. Відчув солодкий смак перемоги.
— Гей, виходьте без зброї, по одному! — кричить він, і луна розбігається лугом. — Здавайтесь!
Гучно кричить Попеленко, по-хазяйськи. Це Горілому!
Але бандери, звичайно, не здаватимуться. Надто багато за ними гріхів. Милосердя суду сподіватися нічого.
Зненацька один із бандитів вискакує з верболозу і біжить через луг до бору. Це відчайдушна спроба пробитися поодинці. Він біжить прямо на Валерика, якого не бачить. Чорний млинець безкозирки трохи піднімається. Живий, курилка! Змах руки — і назустріч бандитові крутою траєкторією летить маленьке чорне ядро. Той ницьма падає в траву, долоні затуляють потилицю. Граната недалечко шльопається об землю, але вибуху немає. Запал, мабуть, відволожився. Кріт видав Валерикові з своїх запасів те, що гірше.
Бандит знову скочив на ноги і мчить на морячка. У правиці в нього автомат. З висотки вже пізно стріляти. Бандитова постать майже заступила Валерика. Можу влучити у морячка.
З кущів, підбадьорені успіхом товариша, вискакують ще двоє. Знов у траві піднімається чорний млинець, змах руки. Бандит уже не боїться, скидає автомат. Він добре бачить Валерика. Ловлю його у приціл. ІЦо буде, те й буде… В цю мить вибух. Спрацював запал! Бандита немає. Безкозирка піднімається з трави, як чорний соняшник. Двоє втікають назад у верболіз.
— Здавайтеся! — кричить Попеленко. Він люто трясе автоматом. — Здавайтесь!
Його крик летить аж до бору й вертається багатоголосою луною. Навіть ліс вимагає: «Здавайтесь!» У верболозі лишилося двоє бандитів і Кріт. Гілля починав ворушитися поблизу дороги. Я не стріляю. До узгір’я нехай виходить. Будь ласка.
Троє вибігають із чагарника. Пускаються на заячі хитрощі: один мчить по дорозі до бору, два інших стрибають у річку й одразу ж пірнають.
Мені не до них. Перший бандит, здоровенний, без шапки, мчить дорогою, а там лежить Маляс. Він час від часу змінює обойми у карабіні й, не озираючись, стріляє в небо.
— Маляс! — кричу я.
Де там! Нічого не бачить і не чує наш завзятий мисливець. Підвівшись, я дивлюся поверх прицілу й віялом стріляю по дорозі. Добре видно, як рядочком лягають у пісок кулі, наздоганяючи бандита. Ках-ках-ках-ках — здригається МГ.
Бандит падає. Сідає, піднявши руки. Мовляв, не стріляй.
Аж тільки зараз до Маляса дійшло, що його гукали. Він піднімається з кювету. Бачить поблизу ворога, що підняв руки, злякано скидає карабін. Бандит ще вище тягне руки. Встати він, мабуть, не може.
От і перший наш полонений, якого взяв Маляс.
Оглядаю річку. А де ж оті двоє? На Інші тихо, ані хвилі, ані сплеску, тільки брижі від дощу шершавлять воду та пропливає, кружляючи, жовте листя.
Куди ж вони упірнули?
На тому березі тиша. Тринога з МГ, кулеметник, що заснув, звалившись на приклад. Чоботи носаками, у різні боки на піщаній смузі біля лозняка.
Мене не залишає відчуття, що серед отих двох, які пірнули у воду, був Горілий. Невже втік? На річці нікого. От чортовиння!
Підповзаю де краю пагорба. Звідти до рїчки крутий піщаний спуск, майже урвище. Бачу — у воді, на мілині, по-тюленячому вистромивши голову, лежить чоловік. Якраз піді мною. Відпочиває. Он воно як. Вирішив перехитрити. Пробратися попід самісіньким пагорбом.
Чоловік поповзки вибирається з води під урвище. Автомата в нього немає. Видно, втопив у річці. Чути, як він дихає. Права рука висить, як батіг.
Підтягую до себе гранату. Дивлюся вниз, намацую кільце чеки. Бандит тихенько, скрадається вздовж схилу за течією. Ще трохи — і втече у мертву зону… «Яструбки» по той бік пагорба. Не наздоженуть.