Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Та то ж Кріт сидить розкидавши ноги на піску! Кріт, тільки без смушевої шапки, без жупана й ременя з кобурою. Він покинув усю амуніцію, щоб швидше добігти до соснового бору.
— А де ж шостий бандюга? Утік?
У мене вже немає сили. Бій скінчився. Голова падає на зігнуту руку, на мокрий рукав шинелі. Очі склеплюються. Тепер я можу дозволити собі відпочити. Хлопці не дадуть замерзнути.
Віз м’яко перевалюється на піщаному шляху. Під головою в мене лежить паперовий мішок із пороховими плитками. Я бачу поряд Валерика. Він закусив від болю губу. Побачивши, що я розплющив очі, він підморгує, кумедно кривиться — бувалий, обстріляний морський піхотинець.
— Куди? — питаю я.
Стегно. Четверта позначка… Нічого. Головне — культурно вийшло. Один тільки бандера й утік.
Лебідка ліниво тягне довгу сноповозку. Трохи підвівшись, бачу Глумського з Малясом. Вони ведуть під дулами карабінів Горілого й Крота. В отамана рука перев’язана. Кріт, обмотавши голову клаптями чиєїсь сорочки, ступає згорбившись, шкіряна підшивка у вигляді величезного серця на його галіфе понуро ходить складкою туди-сюди. Маляс цілить у ту підшивку.
Невже все? Все! Перемога!
Над головою пропливає чорна обпалена дубова гілляка. Вона вся у крапельках дощу. Ми йдемо через Шарий гай. З низького неба, як і раніше, мрячить. Поскрипують втулки.
Від «передбанника» тягне теплом і густим хвойним духом. Незабаром Глухарка.
Попеленко простує попереду. Гордо простує, вивісивши на грудях автомата. Хоче перший увійти в село… Нехай зазнає того почуття — переможного повернення. Може, все-таки з нього вийде добрий вояка.
Ми увійдемо до Глухарки мовчки, під скрип втулок. Не плач, Антоніно, скажу я. Усе добре. Здрастуй. Буде ще ясний ранок, буде чиста роса на озимині. Здрастуй!
Що було потім?
Горілого відвезли до Ожина. Банда Шмученка так і не змогла взяти райцентр. З Другого Українського перекинули на Полісся авіадесантний полк. Справи на фронтах були непогані, і командування могло дозволити собі таку розкіш. Банду знищили. Але після боїв в Ожині будинків стало ще менше, а згарищ і димарів прибільшилося.
Слідство тривало довго. Горілого повісили восени сорок п’ятого вкупі з кількома есесівськими карателями.
Як виявилося, на його совісті було близько трьохсот власноручно розстріляних ним людей. Отож прізвища Семеренкова, його старшої доньки Ніни й шістнадцятирічного Абросимова фігурували в довгому списку жертв. Вони були в списку останні.
Крота теж судили, але значно раніше і, вважаючи на те, що його співробітництво з бандитами не встигло привести до трагічних наслідків, а також на поранення, обжилися висилкою на три роки. Повернувшись, він знов узявся до ковальської справи, завів нову рахівницю, безмен і невдовзі вкрив свою хату бляхою. Це була перша у Глухарці хата під залізним дахом.
Варвару засудили на п’ять років. В ув’язненні вона поводилася зразково, перевиконувала різні норми, це їй зарахували і звільнили достроково. До Глухарки Варвара не вернулася — вийшла заміж за старшину-конвоїра. Їй завжди були до вподоби військові.
У госпіталі я пролежав недовго. На додачу до поранених у мене почалося запалення легенів, і лікарям довелося таки добре поморочитися зі мною. Гупан їздив до Києва і дістав сульфідин, це мене врятувало. Але декілька днів і ночей я молов чортзна-що, а Антоніна сиділа біля ліжка і слухала.
Валерик, який потрапив до госпіталю разом зі мною, запевнив, що в основному я освідчувався в коханні й виконав за ці кілька діб норму на все життя… Валерик виписався раніше і поїхав на Чорноморський флот. Він квапився: товариші воювали вже десь аж під Бєлградом.
Попеленко, коли з бандитами було покінчено, несподівано пішов працювати в міліцію. Його служба в «яструбках» дістала, таким чином, логічний розвиток. Його старший сни, спостережливий Василько, також через деякий час пішов по батькових слідах. Отож, як образно і яскраво писала ожинська районна газета, виникла «нова династія людей у синіх шинелях», Попеленко, як виявилося, був хорошим міліціонером, але ніяк не міг дослужитися до звання молодшого сержанта, бо припускався похибок у такій галузі, як боротьба з самогоноварінням.
Цю Попеленкову біду я добре знав, бо «яструбок» знову опинився під моїм керівництвом. Після того як я одужав, Гупан запропонував мені поїхати в Київ, до вищої міліцейської школи. Він хотів, щоб моє знайомство з законом, про який він колись уночі прочитав мені таку коротку лекцію, було продовжено на іншому рівні. Поміркувавши, я згодився. Антоніна поїхала разом зі мною. Наше весілля відбулося у Глухареві взимку. Весільними були Сагайдачний й Глумський.