І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Сільбуд нам би скоріше відкрити. Осередок культури… А то що, зберуться на вечорниці, лапаються, обіймаються, цілуються, аж гидко дивитись!.. Нема того, щоб почитати якусь політичну брошуру, газету, послухати лекцію…
Потім замовкає, трохи здивований тим, що Марійка не каже ні слова у відповідь. Стоїть, дивиться в степ, немов чекає іще на когось. Тоді Володя дістає годинника, клацає кришкою, довго дивиться на циферблат, розбираючи, котра година:
— То мені вже пора.
Марійка мовчить.
— Так я пішов.
Марійка мовби і не чує.
Володя смикає дівчину за рукав:
— Ти чуєш: я вже іду!
— Та йди, — якось байдуже відповідає Марійка.
Тепер уже Володина черга образитися. Рішуче насуває шапку на лоба, кидає сухо:
— То бувай.
— Бувай, — неживою луною озивається дівчина.
— То я вже пішов…
Володя тупцюється на місці, вминаючи сніг, врешті, зовсім розсердившись на Марійчине мовчання, повертається до неї спиною, рушає із двору.
— Володю!
Володька аж здригається од несподіванки: дівчина як пришита йде за ним. Чи то начаклував ясний місяць, чи зорі наворожили, тільки Марійка сьогодні якась сама не своя: стоїть, дивиться на нього великими очима, дивиться так, що Володя, вкрай розгубившись, знову знімає шапку, немовби збирається молитися.
— Ти ж завтра… прийдеш? — запитує вона. І раптом рвучко обіймає його за шию, тикається в його розтулені вуста твердими холодними губенятами.
Стукнула хвіртка, майнула постать — була щойно Марійка — і нема вже Марійки! Тільки сині тіні таємниче бродять засніженим полем та безсоромний місяць відверто регоче з Володі. А той, ошелешений, навіть не здогадався її наздогнати. Стояв простоволосий під зоряним небом, і здавалось йому, що це все примарилось.
Що не було ні Марійки, ні її невмілих губенят… Поторкав свої губи, немов перевіряючи, чи не залишила Марійка чого на них, нап’яв шапку, повернув назад.
Довго чаклував під ворітьми, все надіючись, що Марійка вигляне у вікно та ще раз вийде до нього. Але Марійка, видно, і не думала підходити до вікна: темніли вони на Володю таємниче і аж трохи глузливо. Він весело помахав їм рукою і пішов додому.
Вже на краю села не витримав: побіг, широко розмахуючи руками. І коли побачив здиблену постать, що виросла зненацька ліворуч за тином з високо занесеним кілком у руках, не встиг навіть злякатися…
Свиснув-хряснув кілок, блиснуло-розірвалося щось у голові: Володя полетів у чорну прірву, що розверзлася у нього під ногами…
Іван все ще стояв, безтямно поводячи очима. Отямився лише тоді, як перелякані хлопці стрибонули через пліт на вулицю. Пожбурив ломаку і сам махонув через тин.
Володя лежав обличчям униз, далеко вперед викинувши руки, немовби поривався за шапкою, що, збита ударом, чорніла віддалік на снігу. «Убив!» — і під Іваном почали підгинатися ноги. Вхопився за тин, оглянувся: вздовж вулиці наполоханими зайцями стрибали дружки. «Втікають, гади! Кидають!..» Скреготнув зубами, відштовхнувся од тину, кинувся слідом.
Доки наздоганяв хлопців, трохи отямився, навіть почав жалкувати, що не забрав у отого вихреста годинник. Годинник же золотий, йому й ціни немає! А так — хтось наткнеться, «попользується»…
Зупинилися аж за селом, на горі. Постояли, з свистом втягуючи в розпалені груди холодне повітря. В селі було тихо. Ніхто за ними не гнався, ніхто не кричав. Замовкли навіть дядьки: мабуть, похрипли обоє.
— Дивіться ж! — попередив Іван. — Ляпне хто язиком — всі до бупру сядемо!
Другого дня Іван ходив сам не свій: все здавалося, що от-от ввалиться у двір міліція. Перед вечором навмисно погнав Альошку в село по гас.
— Та в нас іще ж є!
— Побалакай мені, побалакай! — нагримав сердито на брата, що не хотів пертися проти ночі за гасом. — Та взнай, що там люди говорять.
Альошка повернувся, коли вже зовсім стемніло. Хукав на побілілі од зашпорів пальці, крізь сльози скаржився:
— Хіба в такий морозище когось посилають! Сам би пішов!..
Коли б це іншого разу, стукнув би Альошку по потилиці, а то й нам'яв би вуха. А зараз нетерпляче запитав:
— Що там чувати?
— Хтось «вихреста» ломакою оглушив… Добре, що хоть ломака пересохла була — не така важка… А то, кажуть, богу й душу віддав би!
Іванові враз відлягло від серця. Повеселішавши, незлостиво нагримав на скімленого брата: