І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
З року в рік, з дня в день йшов до церкви, окрилений оцією непохитною вірою. Йшов, як на свято, ніс натхненні слова. До пастви, яка покірна у бозі, яка падає на коліна у церкві, схиляється перед ним на вулиці, припадає до його руки спраглими за божою милостинею вустами. Іде покірно і віддано за ним, душпастирем, божим слугою, що зустрічає кожного при появі на цьому грішному світі і, давши ім’я, веде потім через все життя, оберігаючи від гріховних діянь, нечистих помислів, небогоугодних вчинків. Веде аж до могили, з рук в руки передаючи душу новопреставленого раба божого ангелам-хранителям.
«Нате, тримайте, несіть у чистилище і рай, я свій пастирський обов’язок виконав. Я оберігав її, як зіницю ока свого, від соблазнів диявола, утішав її в горі, підтримував серед незгод і тепер повертаю господу богу його покірну овечку, яку він свого часу дав мені випасати на скудній травиці земного життя».
Але навіть туди, в потойбічне життя, простиралася влада духовних отців. Бо хіба не поминали у церквах померлих, не возносили молитви, благаючи Всевишнього навернути око і серце своє до душі, яка прагнула раю?
Яка ж світська влада могла порівнятися з оцією духовною владою? Який цар, який імператор чи кесар міг би похвалитися тим, що в його руках не тільки скоро-минуще, земне, а й вічне після смерті життя? Не було такої влади! Не було такого царя!
Тепер це все похитнулося. І не згуртовану отару віруючих овечок бачить нині о. Віталій перед собою, а отару, що розбрелася, одбилась од рук, вже не прислухається до його голосу. І не високі, навіки змуровані стіни, що відгороджують віру од підступних повівів, а руїни цих стін.
Звідси й утома, звідси й знервованість, звідси й хворобливий неспокій. Звідси — розгубленість.
Боявся навіть самому собі зізнаватися, що іноді починає втрачати віру в непохитність святої церкви. І не тому, що комуністи силоміць закривають храми, скидають дзвони й хрести. Знав: всяка дія виклика протидію, а всяке насильство — опір. Інше непокоїло отця Віталія — молодь. Оте майбутнє, те «завтра», втративши яке, втрачаєш усе. А вона все більше одходила від церкви, все частіше наверталася бунтівничим серцем своїм до сільбудів, хат-читалень, кіно і вистав, до нового, що несла із собою оця влада на села. Не втішало навіть те, що атеїзм поки що розквітав у містах. Коли не боротися проти нього, якщо не чинити йому опір, він перекинеться і на села. І тоді хисткий отой острівець остаточно зникне під хвилями. А як боротися, що протиставити, о. Віталій поки що не знав. Розумів тільки, по-старому вже діяти не можна: закостенілість, неповороткість, консерватизм значної частини попівства рано чи пізно приведе віру на грань катастрофи. І гарячково шукав порятунку…
Безсонна, повна важких роздумів ніч призвела до того, що йшов на ті збори непевний у підтримці громади, до якої мав намір апелювати.
Хто зна, як повернулася б справа, коли б отой голова комнезаможу, отой однорукий моряк, та не виявився б іще й неабияким дипломатом: побачивши о. Віталія, запросив його до президії. Під схвальний гомін богомільців, що враз розступилися, даючи батюшці дорогу, о. Віталій змушений був пройти до застеленого червоною скатертиною столу, зайняти місце поряд із головою. А він, лукавий, почав свою промову так:
— От ми із батюшкою порадились, посовіщались та й прийшли до однієї думки, що її й виносимо на ваш розгляд, товариші громадяни…
Товариші громадяни тільки роти роззявляли, тільки очі витріщали на батюшку, що сидів, низько опустивши голову, та теребив на грудях хреста. Не хотів навіть бачити свого церковного старости, який йорзав та лунко кашляв, намагаючись привернути до себе увагу батюшки: «Що ви, отче, робите? Та побійтеся бога, якщо уже нас не схотіли спитатися!» Бо із слів моряка виходило, що батюшка сам напросився, аби його переселили в інше, набагато гірше приміщення. Сам захотів того, щоб у церковній оселі розмістилися класи, де нові вчительки, оті стрижені комсомолки, що не бояться ні бога ні чорта, будуть навчати сільських галченят «відрікатись од світу старого — не боятись попів ані бога». Водитимуть в найбільші релігійні свята мимо церкви, вчитимуть кричати прямо в обличчя своїм дідам та батькам: