І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Спусти із цепу Котька.
— Навіщо?
— Я дядька припну. Хай, як прохмелиться, погавкає.
Василь слухняно зняв із собаки нашийник, подав Іванові. Той просунув руку в дірку, намацав дядькову шию, замкнув кільце — чорною стрічкою повився до напнутого дроту ланцюг: ні дати ні взяти — собака у будці!
— А теперечки гайда. Хай собі сплять на здоров’я.
Вибігли з двору, оглянулись. Котько підійшов до будки, принюхався, загавкав. Гавкав уперто і люто, і Василь сказав:
— Зараз хтось вийде.
В хаті й справді заблимав вогник, освітив темне вікно, потім клацнула клямка сінешніх дверей. Хлопці поприсідали за тином — тільки шапки стирчали перевернутими глечиками. В кожусі наопашки, в спідньому, на поріг вийшов дядько. Постояв, позіхнув, почухмарився попід пахвами, сходив до вітру в сніг, потрусив матнею. Аж тоді гукнув на Котька, що, забачивши хазяїна, аж зайшовся гавкотом, люто наскакуючи на будку:
— Цить, бодай би ти сказився!
Котько слухняно замовк, побіг до хазяїна.
— Ти диви — відчепився! — пролунав здивований голос. — Ану, на місце!
Ухопивши пса за патлатий загривок, дядько поволік його до будки. Не випускаючи собаки, взяв ланцюг, потягнув до себе.
— Що за мана!
І щосили смикнув на себе ланцюг.
— Ряту-у-йте, душать!! — страшним голосом озвалася будка. Дядько гуцикнув у сніг. А будка вже ходила ходором, розпачливо волала до зимової ночі:
— Рятуйте, вбивають!!
Корчачись од сміху, хлопці поза тином, поза тином, та й чкурнули подалі од біди. Зупинилися аж на другій вулиці, прислухались. Тепер уже лунало два голоси: один глухіший — «Рятуйте!», а другий дзвінкіший — «Каравул!..»
— Побігли далі, бо вони все село скличуть! — весело сказав Микола.
Вже аж на краю села Іван зупинився, придивився, присів: хтось біг прямо на них. Хлопці собаками пострибали за тин, принишкли, намагаючись розгледіти, кого несе нечиста сила. Упізнали по шапці — фронтовій, з нашитим світлим верхом — та по довгій шинелі. Тільки в однієї на все село людини була отака шапка й шинеля, і ось ця людина бігла прямо на них, приваблена, мабуть, розпачливим криком дядьків.
Іван, забувши про все на світі, пропечений мстивою ненавистю, схопився, став висмикувати з тину кілок…
Оте дівча, яке ще влітку насиналося Володі комсомольськими снами, потроху-потроху, та й заполонило його палке серце, до кінця віддане світовій революції. І, сказати, була б заморською павою, про яку люди потім скажуть: «Хоть і шию звернув, зате з доброго коня. З такого і впасти не жалко!..» А то ж дівча як дівча: бровенята, і носик, і губи, і очі — все, як положено мати в шістнадцять літ. Дак хіба ж інші дівчата того не мають? Мають, їй-богу, мають і живуть, до того ж, поблизу, а це забилося аж на хутір, аж за сім верстов: топчи, Володю, глибокий сніжок в зимовії ночі, міси, Володю, липкий чорнозем в осінню негоду, ходи, Володю, мов каторжний, та ще й стережися, щоб ніхто не підгледів, не пустив лиху славу на всеньке село.
І місить Володя липку грязюку, топче Володя глибокий сніжок, йде Володя на хутір, а там на нього чекає, сховавшись за клунею, щоб не помітили, не дай боже, батьки, оте некомсомольське дівча.
— Володю, ти?
— Та я…
Підходить непоспіхом, так наче йшов оце мимо та й завернув випадково на голос, подає дівчині руку. Марійка несміливо тицяється своєю долонькою (ніяк не научиться, зроду-віку не подавав парубок руку дівчині!), сяє на Володю ясними очима:
— Як ти дійшов?
— Та як… — відводить свої очі Володя. — Снігу цього року… Всі переярки позамітало: як ускочиш — то й з головою!
— Давай я тебе хоч обтрушу, — голос Марійчин аж тремтить від ніжності.
— Не треба, я сам, — супиться збентежено Володя. Знімає шапку та й починає обтрушувати сніг із фронтової батькової шинелі.
— Ти не замерз? — допитується Марійка, не зводячи з Володі відданих очей. — А то, може, підемо у сіни, — зважується вона на відчайдушний крок. — Тато й мама вже сплять…
Володю відразу ж кидає в жар. Добре знає, що роблять по темних сінях та клунях парубки із дівчатами! Але хіба він не поклявся боротися з отими буржуйськими пережитками, з отим дикунством, породженим забобонами? І, намагаючись не дивитися на звабливі Марійчині губи, каже, що йому добре і тут.
— Як знаєш, — трохи ображена Марійка. Задирає до неба обличчя, ловить очима замріяне світло зірок. — Дивись, Володю, які ясні зорі сьогодні!
— На мороз, — відповідає солідно Володя.
— А може, на чиєсь кохання?
Володя збентежено прокашлюється, для чогось знімає шапку, потім знову насуває її аж на очі: невмолимо прекрасне зараз у Марійки обличчя, осяяне не то зорями, не то місяцем, не то натхненним якимось почуттям! І він, аби позбутися отієї ніяковості, починає розповідати Марійці про сільські новини: про дядька Ганжу, про недавні збори, про свої комсомольські діла.