І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Оксен все іще йорзав поруч. Видно, щось йому муляло, щось не давало заснути і врешті-решт змусило заговорити.
— Таню, ти не спиш?
Тепер він ліг обличчям до неї, дихає в самісіньке вухо.
— Не сплю, — холодно кидає Таня. Повернувши до Оксена голову, дивиться на нього. Дивиться так, наче вперше побачила поруч із собою оцього чужого, не знайомого їй чоловіка.
Могильним смутком віє від тьмяного лампадного світла, від невиразних облич богів і святих, від німих темних закутків і чорних вікон, від білого, що нагадує саван, рядна, поверх якого лежать Танині руки. Наче там, за отими закам’янілими вікнами, в усьому світі не лишилося нічого живого — все вимерло, все перетліло і розсипалось у прах. Та й вони вже давно не живі по-справжньому: лежать, ведуть не потрібну нікому розмову.
— Тобі нічого не болить?
— Нічого.
— А чого ж ти така?
— Така, як завжди.
Оці байдужі, холодні Танині відповіді вспромозі хоч кого заморозити, вивести з себе. Оксен би вже досі замовк, повернувся б до дружини спиною, коли б не оте щось, що муляє йому, не дає спокою. І Таня прямо запитує:
— Кажи, що тобі треба. Бо я дуже хочу спати.
Оксен почав здалеку: от які тепер діти, як важко їх виховувати, тримати в покорі перед старшими, у страсі божому, як легко їх зіпсувати, потураючи їм.
— Що я твоїм дітям! — перебиває Таня. — Що я для них!
— Не про них, Таню, не про них, — швидко відповідає Оксен і знову петляє довкола, аж доки Таня починає розуміти, що йдеться про Христину. — Бо воно ж іще мале, дурне, нерозумне; його треба тримати в покорі і строгості; його не треба балувати, бо ми ж, Таню, повинні замінити їй батьків…
— Забрати подушку? — нещадно запитує Таня, не спускаючи з чоловіка очей.
— Яку подушку? — вдає із себе здивованого Оксен.
— Оту, що ти за нею стогнав, коли молився!
— Хай тебе бог простить, як отаке могла подумати про мене! — ображено закліпав віями Оксен.
Але Таня не дає йому цього разу заховатися за бога:
— То забрати подушку? Забрати?..
Оксен, приголомшений отаким несподіваним вибухом, не знайшовся відразу з відповіддю.
— Тільки я тоді й сама ляжу біля Христини на лаві! Без твоїх подушок і кожухів!..
Кілька днів Оксен зітхав до образів: «Бачиш, боже, що мені доводиться терпіти!» — розмовляв смиренним, ослаблим, як у хворого, голосом. А в неділю, повернувшись із церкви, підійшов до дружини:
— Прости мене, Таню, коли я чимось завинив перед тобою!
— Бог простить, — відповіла Таня завчено.
Десь за тиждень, коли Христина трохи обвиклася, зібралися в гості до отця Віталія. Таня вже давно хотіла побачити сестру, та Оксен все відкладав: ось знайдемо наймичку, тоді й поїдемо. Бо на кого ж лишити господарство?
Вирушили на світанку. Оксен ще звечора наготував клунок крупчатки, три шматки товстенного, на дві долоні, сала: закололи на різдво десятипудового кабана — ледве виволокли із сажа. Вирушали в сіренький, закутаний хмарами ранок. Протоптуючи за ніч насипаний сніг, Альошка побіг відчиняти ворота, а Йван ішов біля саней, з похмурим виглядом слухав батька.
— Припильнуй за бичком, — наказував Оксен, стримуючи кобилу. — Щось він учора слину пускав. Не дай боже, заквиріє!.. Та як будете нести сіно, не натрушуйте по дорозі. А то після вас хоч стіжок укладай…
— То Альошка, — перебив Іван.
— А ти для чого? Слава богу, вже й мене перегнав, женити он скоро…
— Іще що?
Оксен аж смикнувся від отакої непоштивості, але стримався. Тим більше, що Таня шепнула на вухо:
— Скажи, хай не кривдять Христини.
— Дівчини, дивіться мені, не обижайте, — повторив слухняно Оксен, радий прислужитися дружині.— Воно ж іще не обвиклось як слід, то ти рукам волі не давай. Чуєш, Іване?
— Та чую, — нехотя відповів той, дивлячись кудись вбік.
— Ну, лишайтесь здорові.
— Їдьте з богом.
І, не діждавшись, доки батько з мачухою сплинуть з очей, Іван накинувся на Альошку, що з дурного розуму затіяв кататись на воротях:
— Тобі що, ворота кортить поламати? — Та лусь кулаком брата по потилиці!
Альошка зарився носом у сніг.
— Поплач мені, поплач! Я тобі не тато — враз соплі позбиваю! Ану, йди за сіном, бо худоба он реве, негодована.
Зайшовши до хати, визвірився на Христину:
— Спала, чи що? Бо чого й досі хата не метена? Це тобі не свинюшник!
Увечері, Іван став збиратися на вулицю. Узув нові юхтові чоботи з рипом, щоб чутно було за цілі гони: хазяйський син іде, а не якийсь там голопупенко! Накинув наопліч коротенький парубоцький кожушок, надів набакир високу шапку (шапці тій ціни зараз не складеш, цілий скарб на голові, а не шапка!), начесавши перед тим на лоба смоляну, як вороняче крило, чуприну. Постояв перед маленьким, вмазаним у стіну люстречком, поворушив широкими плечима, пограв суворими бровами, що вигиналися над молодими блискучими очима, задоволено посміхнувся.