І будуть люди

Послала Оксенового кожуха, склавши удвоє, пішла до світлиці.

Оксен стояв у самій білизні на колінах перед образами, творив молитву. Зігнувся в земному уклоні, торкаючись лобом долівки, засвітив на дружину продраною в підштаниках діркою… Оглянувся, лагідно сказав:

— Годі тобі вже, Танюшо, поратись. Помолися та й лягай спати.

Вона мовчки пройшла до постелі, взяла білу подушку.

— А то кому? — відірвався од молитви Оксен.

— Христині.

Оксен тільки крекнув, однак нічого не мовив. Таня постояла-постояла, з викликом дивлячись на чоловіка, що знову задер обличчя до богів, ворушив беззвучно вустами, і зненацька запитала тоненьким, як бувало, в дитинстві, коли її ображали, голосом:

— Тобі жалко, еге?

Та Оксен, мабуть, зрозумів, що з дружиною коїться, бо нічого не відповів, а лише покивав легенько розчепіреними пальцями: не заважай, мовляв, хіба не бачиш, що мені зараз не до земних справ!

Таня, вклавши Христину, повернулася до світлиці.

Оксен ще не спав, хоч уже й забрався під ковдру. Наспіх прошепотівши молитву, Таня лягла скраю, намагаючись не торкнутися чоловікового тіла: це в неї вже стало звичкою.

Лежала на спині, втомлена цілоденною роботою, якій не було початку і не буде кінця, яка тягнеться з дня у день, через місяці й роки сірою одноманітною стрічкою… І чим дужче перебиратиме Таня стрічку змученими руками, не жаліючи сил, тим ближче підповзатиме до неї сумна та оселя, в якій вона нарешті знайде спокій.

Таня лежала й дивилася втомленими, глибоко запалими, обкиданими нездоровими синцями очима в низьку білу стелю, а її великий живіт підіймав угору ковдру, і там вимогливо билося, готуючись до появи на світ, її перше дитя. Воно не хотіло ні з чим рахуватися, вперто стукаючи в стіни материнського лона, — поривалося до злих і добрих людей, злих і добрих діянь, яких йому ні обійти, ані минути на короткім чи довгім життєвім шляху.

Таня прислухалася до отого вимогливого тугого клубочка, який зародився у ній від нелюбого, насильно даного їй чоловіка, не було зараз в ній світлої, трепетної радості перед майбутнім материнством, що проймає кожну жінку, помагає їй переносити жахні муки пологів. Був тільки страх перед тим невідомим, що невмолимо насувалося, наближалося з кожним днем, з кожною годиною. І темне, важке, тоскне передчуття неминучої смерті…

Якось Таня попросила Оксена:

— Як я буду родити, привези мою маму. Я хочу померти у неї на руках.

Оксен тоді дуже розгнівався, казав, що це великий гріх — такі розмови, страхав богом, але Таня не могла себе перебороти і все молила, щоб він поїхав за мамою, коли вона родитиме.

Вдруге вона розбудила його серед ночі.

— Дивись, як я помру, не обижай моєї дитини. Я і з того світу очей із неї не зводитиму.

Всерйоз занепокоєний, Оксен збирався був уже везти дружину до церкви та замовляти молебень, щоб очистити її голову від гріховних помислів, але Таня більше не заводила про це з ним розмови…