Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Тож арешти, чистки й суди були публічним нагадуванням про конфронтацію, що наближалася, обґрунтуванням радянського страху перед війною та (знайомою з попередніх десятиліть) стратегією щодо вдосконалення партії Леніна, а також її підготовки до бойових дій. У 1949 році інкримінована Райку змова із США та Британією з метою повалення комуністів здавалася правдоподібною багатьом комуністам та їхнім прихильникам на Заході. Навіть ті звинувачення проти Сланського й інших, які здавалися вкрай перебільшеними, спиралися на широко визнану істину, що Чехословаччина значно тісніше пов’язана із Заходом, ніж решта країн блоку. Але чому Райк? Чому Сланський? Як обирали цапів-відбувайл?
Сталін вважав, що до кожного комуніста, який провів час на Заході, де совєти не могли до нього дістатися, потрібно ставитися з недовірою, хай що він чи вона там робив. Комуністи, які активно брали участь у Громадянській війні в Іспанії в 1930-х роках — а таких у Східній Європі та Німеччині було багато, — першими потрапляли під підозру. Ласло Райк служив в Іспанії (як політичний комісар «батальйону Ракоші»); Отто Слінґ, якого обвинувачували разом зі Сланським, — теж. Після перемоги Франко чимало іспанських ветеранів утекли до Франції, де опинилися у французьких інтернаційних таборах. Звідти значна частина з них приєдналася до французького Опору, де вони об’єдналися з німцями й іншими комуністами-іноземцями, які знайшли притулок у Франції. Таких людей було достатньо, щоб французька Компартія могла організувати підрозділ комуністичного підпілля, Main d’Oeuvre Immigré (MOI). Видатні комуністи післявоєнного часу, як-от Артур Лондон (інший підсудний у справі Сланського), налагоджували на Заході багато зв’язків завдяки роботі в МОІ, і це теж збурювало підозри Сталіна й пізніше було використано проти них.
Єврейський антифашистський комітет, який діяв під час війни в СРСР, отримав доручення встановлювати контакти на Заході та документувати нацистські звірства: саме ця діяльність згодом стала підставою для висунення проти них звинувачень у кримінальних злочинах. Німецькі комуністи на кшталт Пауля Меркера, який під час війни перебував у Мексиці; словацькі комуністи, як майбутній міністр закордонних справ Владімір Клементіс, що працював у Лондоні; будь-хто, хто залишався в Європі, окупованій нацистами, — усі вони могли стати жертвами звинувачень у зв’язках із західними агентами чи надто близькій співпраці з тими учасниками Опору, які не були комуністами. Йозефу Франку, чеському комуністу, який вижив після ув’язнення в Бухенвальді, на процесі Сланського інкримінували те, що він використовував свій час у таборі для того, щоб зав’язувати підозрілі знайомства із «класовими ворогами».
Першорядними об’єктами сталінських домислів не ставали лише ті комуністи, які довгий час провели в Москві, під збільшувальним склом Кремля. Такі заслуговували на подвійну довіру: провівши багато років як на долоні в радянської влади, вони навряд чи могли мати зв’язки за кордоном; а якщо вони пережили чистки 1930-х років (під час яких знищили більшість керівництва польської, югославської та інших комуністичних партій в екзилі), на них можна було покластися в тому, що вони виконуватимуть волю радянського диктатора без жодних запитань. З іншого боку, «національних комуністів», тобто людей, які залишалися на батьківщині, вважали неблагонадійними. Зазвичай вони мали героїчнішу біографію внутрішнього опору, ніж їхні московські «брати», які повернулися з милості Червоної армії, а отже, більшу популярність у своїх країнах. А ще вони частіше мали власну думку щодо місцевого чи державного «шляху до соціалізму».
Саме тому «національні» комуністи майже завжди ставали першими жертвами післявоєнних показових процесів. Отож Райк був «національним» комуністом, тоді як Ракоші та Ґере, угорські партійні лідери, які керували постановкою його процесу, — «московитами» (хоча Ґере брав участь в іспанських подіях). Більше їх майже нічого не відрізняло. У Чехословаччині ті, хто організував словацьке національне повстання проти нацистів (зокрема Сланський), були готовими кандидатами на лаву підсудних: Сталін не любив ділити заслуги за звільнення Чехословаччини. Кремль віддавав перевагу надійним, прозаїчним, позбавленим уяви та знайомим «московитам» — людям на кшталт Клемента Ґоттвальда.