Після війни. Історія Європи від 1945 року

Анні Паукер пощастило більше: завдяки захисту Москви (спочатку Сталіна, а потім Молотова) їй ніколи не закидали прямих звинувачень у «сіонізмі». У вересні 1952 року її виключили з партії, й аж до своєї смерті в 1960 році вона вела непублічне життя. Румунська комуністична партія, менша та більш ізольована порівняно з іншими східноєвропейськими партіями, завжди потерпала від внутрішніх чвар, тож поразка «правого» Петрешкану та «лівої» Паукер була насамперед клановою перемогою зловтішного диктатора Георгіу-Дежа, чий стиль урядування (як і його наступника Ніколае Чаушеску) до болю нагадував авторитаризм старого зразка на Балканах.

У ті роки румунську партію та урядовий апарат було очищено від євреїв, так само як раніше в Східній Німеччині та Польщі, ще двох країнах, де одна партійна фракція змогла змобілізувати народні антиєврейські настрої проти власних партійних «космополітів». Східна Німеччина мала для цього особливо благодатний ґрунт. У січні 1953 року, коли в Москві розгорталася справа «заколоту лікарів», видатні східнонімецькі євреї та євреї-комуністи тікали на Захід. Один із членів Східнонімецького центрального комітету, Ганс Єндретські, вимагав, щоб євреїв — «ворогів держави» — виключили з громадського життя. Але, на щастя, чи то через обставини часу, чи то з міркувань доцільності, усі три держави уникнули масштабного антисемітського показового процесу на зразок того, який планували в Москві й довели до кінця в Празі.

Процес Сланського, як його називали, був класичним комуністичним показовим процесом. Його ретельно готували понад три роки. Спершу мали «розслідувати» діяльність групи словацьких комуністичних лідерів, зокрема міністр закордонних справ Чехословаччини Владімір Клементіс був заарештований у 1950 році та звинувачений у «буржуазному націоналізмі». Потім до них додалися різні чеські комуністи середньої ланки, яких разом зі словаками звинуватили в участі у тіто-троцькістському заколоті, подібно до сценарію справи Райка. Але ніхто зі звинувачених та ув’язнених у 1950 та 1951 роках не був достатньо вагомою фігурою, щоб навколо нього, як номінального очільника й ватажка, можна було організувати великий публічний процес, як того вимагав Сталін.