Ностромо. Приморське сказання

— Ну-ну! — буркнув він про себе, але не мав охоти висловлювати вголос свої думки. Їх прогнали інші, сповнені приголомшення і скрухи. На нього навалилось важке відчуття поразки: пропажа срібла, загибель Ностромо, що справді була значним ударом для його серця, бо він прив’язався до свого капатаса, як люди схильні прив’язуватись до своїх підлеглих, бо полюбляють, коли хтось полегшує їм тягар праці, і відчувають за це майже несвідому вдячність. І коли капітан подумав, що й Деку теж втопився, то його серце ледь не розбилося через цю жахливу кончину. Який важкий удар для бідолашної молодої жінки! Капітан Мітчелл не належав до породи буркітливих старих парубків, навпаки — йому подобалось, коли молоді чоловіки виявляли увагу до молодих жінок. Йому здавалось, що це природно, що так і належить. Особливо, що так і належить. Бо з моряками воно інакше: їм одружуватись не випадало, як він доводив, і то з моральних міркувань — у плані самозречення, адже, за його поясненнями, життя на борту корабля не підходить жінці навіть у найкращих варіантах, а якщо ви покинете її на бéрезі, то це передусім нечесно, а потім вона або страждає від цього, або їй до цього байдужісінько, а це однаково погано. Він і сказати не міг, щó засмутило його більше — величезні матеріальні збитки Чарлза Ґулда, смерть Ностромо, яка була тяжким ударом для нього самого, чи думка про ту прекрасну високоосвічену молоду жінку, приречену на невтішне горе.

— Так, — знову заговорив лікар, який, очевидно, весь цей час далі розмірковував, — він цілком мені повірив. Я вже думав, що він кинеться зі мною обійматися. «Sí, sí», — сказав він, — Ґулд напише тому своєму партнерові, багатому американо з Сан-Франциско, що все пропало. Чому б і ні? Срібла на багатьох вистачить.

— Але ж це абсолютний ідіотизм! — скрикнув капітан Мітчелл.

Лікар зауважив, що це Сотільйо — ідіот і що його ідіотизм — досить розвинений, щоб цілковито завести його самого на манівці. Він, Моніґем, лише трохи йому в цьому допоміг.

— Я зауважив, ніби випадково, — вів далі лікар, — що загалом скарби радше закопують у землю, ніж відправляють у море. Тут Сотільйо ляснув себе по лобі. «Por Dios, авжеж, — вигукнув він, — мабуть, вони зарили срібло на бéрезі, десь тут, у гавані, а вже тоді відпливли».

— Боже святий! — пробурмотів капітан Мітчелл. — Ніколи б не повірив, що хтось може бути таким ослом… — він примовк, а потім печально повів далі: — Але яка з цього користь? Це було б досить розумною брехнею, якби баркас і досі був у морі. Можливо, це переконало б цього немислимого ідіота не висилати пароплава, аби той прочесав затоку. А така небезпека безмірно мене непокоїть.

Капітан Мітчелл глибоко зітхнув.

— Я мав мету, — повільно проказав лікар.

— Он як? — буркнув капітан. — Ну, це вже краще, а то я б подумав, що ви все дурили його й дурили заради сміху. А може, це й було вашою метою. Ну, мушу сказати, що особисто я до такого не опускаюся. Мені це не до смаку. Ні, ні. Це не мій стиль жартів — очорнювати друга, хай і для того, щоб обдурити найбільшого мерзотника у світі.