Ностромо. Приморське сказання

То була правда: коли капітана Мітчелла, перед тим як привести його перед очі Сотільйо, обшукували внизу на наявність зброї, в нього вилучили годинник та ланцюжок, але після того, як полковник здійняв крик, годинник швиденько де й узявся: його простягнув, обережно тримаючи у пригорщі, капрал. Сотільйо схопив годинник, затиснув у кулаку і сунув кулак, з якого звисав ланцюжок, під ніс капітанові Мітчеллу.

— Ну! Ти, бундючний англійцю! Ти посмів назвати солдатів армії злодіями! Дивись, ось твій годинник!

Він трусив кулаком так, наче хотів затопити полоненому в ніс. Капітан Мітчелл, безпорадний, мов немовля у пелюшках, стривожено поглядав на золотий хронометр вартістю в шістдесят гіней, подарований йому багато років тому від Страхового комітету за порятунок корабля від загибелі в пожежі. Схоже, Сотільйо теж звернув увагу на багатий вигляд годинника. Він раптом замовк, відійшов до столу й почав пильно роздивлятись годинник при світлі свічок. Він ніколи не бачив нічого настільки вишуканого. Його офіцери підійшли ближче і повитягали шиї з-за його спини.

Полковник настільки зацікавився годинником, що на мить забув про свого цінного полоненого. Завжди є щось дитинне в захланності пристрасних і водночас тверезих своїми помислами південних народів — щось таке, чого бракує туманному ідеалізму північан, які за першої сприятливої нагоди мріють щонайменше про підкорення світу. Сотільйо подобалися самоцвіти, золоті брязкальця, прикраси. За мить він розвернувся і владним жестом наказав усім своїм офіцерам відступити. Поклав годинника на стіл, а тоді недбало кинув на нього свого капелюха.

— Ха! — заговорив він, підійшовши дуже близько до стільця, до якого був прив’язаний капітан. — І ти смієш називати моїх відважних солдатів з есмеральдійського полку злодіями. І ти смієш! Яке нахабство! Твої іноземці приперлися сюди, аби грабувати багатства нашої країни. Усе тобі мало! Твоє зухвальство не знає міри.

Він подивився на офіцерів, які схвально загули. Літній майор відчув потребу заявити:

— Sí, mi colonel[193]. Усі вони зрадники.

— Нема чого й казати, — вів далі Сотільйо, свердлячи знерухомленого і знесиленого Мітчелла злим і водночас тривожним поглядом. — Нема чого й казати про твою зрадницьку спробу заволодіти моїм револьвером, аби застрелити мене, а я ж намагався поводитися з тобою ввічливо, хоч ти на це й не заслуговуєш. Ти сам підписав собі смертний вирок. Єдина твоя надія — дістати від мене помилування.

Він спостерігав за ефектом, який справили його слова, але на обличчі капітана Мітчелла не було явних ознак страху. Його сиве волосся було густо запорошене, порох вкривав і всю його безпорадну постать. Ніби нічого не почувши, він сіпнув бровою, щоб струсити соломинку, яка звисала з його чуба.

Сотільйо виставив одну ногу вперед і взявся руками в боки.

— Це ти, Мітчелле, — значущо проказав він, — це ти — злодій, а не мої солдати! — він ткнув у полоненого вказівним пальцем з довгим мигдалеподібним нігтем. — Де срібло копальні Сан-Томе? Тебе питаю, Мітчелле, де срібло, яке зберігалося на цій митниці? Відповідай мені! Ти його вкрав. Ти був співучасником крадіжки. Срібло вкрадено в уряду. Ага! Думаєш, я не знаю, щó кажу, але я розуміюся на ваших іноземних фокусах. Воно попливло, те срібло. Що, ні? Попливло на одному з твоїх ланч[194], ти, нещасний! Як ти посмів?