Ностромо. Приморське сказання
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-183-4
- Переводчик: Олена О’Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ностромо. Приморське сказання». Краткое содержание книги:
У своєму посланні генеральний вікарій головою ручався за вірність Ернандеса. На доказ цього він зазначав, що той довгі роки нікому не підпорядковувався. У цьому листі ідея Деку щодо нової Західної Держави (чиє процвітання та стабільність нині — факт загальновідомий) уперше набула громадського розголосу і була вжита як аргумент. Ернандес, колишній бандит і останній генерал ріб’єристів, був певен, що зможе втримати у своїх руках територію між лісами під Лос-Атос та узбережжям, аж поки отой самовідданий патріот, дон Мартін Деку, приведе генерала Барріоса назад у Сулако, аби відвоювати місто.
«Це воля самого Неба. Провидіння — на нашому боці», — писав отець Корбелан; нíколи було роздумувати над цим твердженням чи сперечатися з ним, і якщо дискусія, яка розгорілась після прочитання цього листа у клубі Amarilla, була бурхлива, та, проте, і короткочасна. У загальному сум’ятті краху дехто привітав цю ідею з радісним подивом, немов чудове відкриття нової надії. Інших привабили перспективи негайної особистої безпеки для їхніх жінок і дітей. А більшість ухопилася за це так, як хапається за соломинку потопельник. Отець Корбелан несподівано пропонував їм порятунок від Педріто Монтеро з його llaneros у спілці з сеньйорами Фуентесом і Ґамачо та їхньою озброєною черню.
Усю решту дня у великих кімнатах клубу Amarilla далі точилася жвава дискусія. Навіть ті його члени, які вартували біля вікон з гвинтівками та карабінами, стежачи за кінцем вулиці на випадок нового наступу простолюду, викрикували через плече свої міркування та аргументи. Коли смеркло, дон Хусте Лопес запросив тих кабальєро, які підтримували його погляди, вийти до «корредору», де за маленьким столиком при світлі двох свічок заходúвся укладати звернення, чи радше урочисту відозву, до Педріто Монтеро, яку мала вручити йому делегація з тих членів асамблеї, які вирішили залишитись у місті. Дон Хусте мав на думці вмилостивити Педріто, аби врятувати бодай парламентський устрій. Сидячи перед чистим аркушем паперу з гусячим пером у руці та в тісному колі прибічників, він повертався вправо і вліво, повторюючи з урочистим притиском:
— Кабальєро, прошу секунду тиші! Секунду тиші! Нам треба пояснити, що ми щиросердно віддаємо належне доконаним фактам.
Вимовивши цю фразу, він, схоже, дістав меланхолійне задоволення. Гамір голосів довкола нього ставав дедалі натужніший і хрипкіший. У раптових паузах схвильовані гримаси облич ураз застигали у глибокому пригніченні.
Тим часом почалася втеча. Повні дам і дітей «каррети» котились, похитуючись, через Пласу в супроводі піших чи кінних чоловіків; групи вершників верхи на мулах та конях їхали слідом; найбідніші вирушали в путь пішки, чоловіки й жінки, несучи клунки, притискаючи до грудей немовлят, ведучи попід руки старих, тягнучи за собою старших дітей. Коли Чарлз Ґулд, залишивши лікаря та головного інженера в «казі» Віол, в’їхав верхи до міста портовими воротами, то всі, хто хотів тікати, вже втекли, а решта забарикадувалась у своїх будинках. На всій темній вулиці був лише один світлий острівець, де мерехтіли ліхтарі й ворушились людські постаті, і там сеньйор адміністрадóр упізнав екіпаж своєї дружини, який очікував біля дверей будинку Авельяносів. Він майже непомітно під’їхав ближче і мовчки дивився, як його власні слуги виносили з брами дона Хосе Авельяноса, який із заплющеними очима та нерухомими рисами здавався зовсім безживним. Чарлзова дружина та Антонія йшли обабіч імпровізованих нош, які негайно були поміщені в екіпаж. Жінки обнялись, а тимчасом по другий бік ландо посланець отця Корбелана з нечесаною бородою, що була припорошена сивиною, і високими бронзовими вилицями не зводив з них очей, рівно сидячи в сідлі. Очі в Антонії лишалися сухі, вона сіла в екіпаж поруч нош і, нашвидку перехрестившись, опустила на обличчя густу вуаль. Слуги та три-чотири сусіди, які підійшли допомогти, стали позаду, поскидавши капелюхи. Іґнасіо на передку, вже змирившись із тим, що йому доведеться їхати цілу ніч (і з тим, що йому ще до світанку можуть перерізати горло), похмуро озирався через плече.
— Їдь обережно! — тремтячим голосом гукнула пані Ґулд.
— Sí, обережно, sí niña, — промимрив він, жуючи губами, і його круглі щоки із загрубілою шкірою трусились. Ландо повільно викотилося зі світлого острівця.
— Я проведу їх аж до броду, — озвався Чарлз Ґулд до дружини.
Вона стояла на бережку хідника, злегка стиснувши руки, і кивнула йому, коли він проїхав услід за екіпажем. Тепер у вікнах клубу Amarilla було темно. Остання іскра опору згасла. Озирнувшись на розі, Чарлз Ґулд побачив, як його дружина переходить через острівець світла на другий бік вулиці, до їхньої власної брами. Один із сусідів, відомий комерсант і провінційний землевласник, супроводжував її, підтримуючи під лікоть, і щось розповідав, бурхливо розмахуючи рукою. Коли вона увійшла до будинку, всі ліхтарі погасли й на вулиці з кінця в кінець стемніло і спорожніло.