Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Ностромо. Приморське сказання
Ностромо. Приморське сказання - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Ностромо. Приморське сказання

Электронная книга - «Ностромо. Приморське сказання». Краткое содержание книги:

Протистояння аристократії та простолюду, тиранія і безправ’я, грабіжницька влада і прагнення реформ, постколоніальний синдром і державотворчі наміри, унітаризм і сепаратизм, великий бізнес та іноземні інвестиції, патріотизм і космополітизм, високі ідеали та компроміси з корупцією, військові заколоти та постійний «порятунок країни». Це роман про вигадану Джозефом Конрадом (1857–1924) латиноамериканську державу Костаґуану, яка нещодавно виборола незалежність. Утім, попри фіктивність географічної локації, описані події напрочуд реальні, як реальні й пристрасті, що палають у серцях дійових осіб. У «Ностромо» (1904), цьому визнаному шедеврі англомовної літератури та найкращому зі своїх романів, Конрад сягає вершин у художньому дослідженні життя суспільства і таємниць людської душі.
1 ... 124 125 126 127 128 129 130 131 132 ... 208
Перейти на страницу:

Якби не пригніченість капітана Мітчелла через жахливі новини, його огида до доктора Моніґема стала б іще разючіша, але він собі думав, що зараз не має жодного значення, щó скаже чи зробить цей тип, якого він завжди недолюблював.

— Цікаво, — пробурчав капітан, — навіщо вони замкнули нас разом і навіщо Сотільйо взагалі треба було вас замикати, адже ви, як бачу, чудово освоїлись там, нагорі?

— Так, цікаво, — похмуро відказав лікар.

На серці в капітана Мітчелла було так тяжко, що він на якийсь час віддав би перевагу цілковитій самотності перед найкращим товариством. Але будь-яке товариство було б краще за компанію лікаря, на якого він завжди дивився криво як на дикуна з непересічними розумовими здібностями, котрий почасти вичухався зі свого упослідженого стану. Це відчуття спонукало капітана сказати:

— Що той негідник зробив з іншими?

— Головного інженера він так чи інакше відпустить, — відповів лікар. — Він не хотів би сваритися з залізницею. В усякому разі, не зараз. Не думаю, капітане Мітчелле, що ви правильно розумієте становище, в якому перебуває Сотільйо…

— Не доберу, навіщо мені забивати цим собі голову, — прогарчав капітан Мітчелл.

— Авжеж, — погодився лікар з тим самим похмурим самовладанням. — Не доберу, навіщо воно вам здалося. Жодній живій душі у світі не допоможе, якщо ви сушитимете собі голову будь-чим.

— Атож, — просто відказав капітан Мітчелл, явно пригнічений. — Від в’язня, замкненого в темній дірі, хай їй трясця, нікому нема користі.

— Щодо старого Віоли, — вів далі лікар, ніби недочув, — то Сотільйо відпустив його з тієї самої причини, з якої зараз збирається відпустити вас.

— Га? Що? — вигукнув капітан Мітчелл, уп’явшись очима в темряву, мов сова. — Що спільного між мною та старим Віолою? Правдоподібніше, причина в тому, що старий не має годинника з ланцюжком, аби той злодюжка міг собі поцупити. І скажу вам ось щó, докторе Моніґеме, — він дедалі розпалювався, — відпустити мене Сотільйо буде складніше, ніж він собі думає. Він ще на цьому обпечеться, це я вам обіцяю. Почати з того, що я нікуди не піду без свого годинника, а щодо решти — побачите. Смію сказати, що для вас посидіти під замкóм — невелике лихо. Але Джо Мітчелл — з іншого тіста, сер. Я не збираюся покірно зносити образу та грабунок. Я — особа публічна, сер.

І тут капітан Мітчелл помітив, що стало видно залізні штаби на віконному отворі — чорні ґрати на сірому квадраті. З настанням дня капітан Мітчелл замовк, ніби вражений думкою, що віднині в усі майбутні дні він буде позбавлений безцінних послуг свого капатаса. Він притулився до стіни, склавши руки на грудях, а лікар міряв комірку кроками, характерно накульгуючи, ніби скрадався на калічних ногах. У найдальшому від ґрат кінці комірки він цілковито розчинявся у пітьмі. Чути було лише тихе шкутильгання. У цьому натужному ненастанному скраданні відчувалось якесь похмуре відчуження. Коли двері в’язниці раптом розчинились і пролунало лікареве прізвище, той не виявив здивування. Різко звернув зі свого маршруту і відразу вийшов, ніби йому дуже залежало від швидкості його ходи, а капітан Мітчелл деякий час так і сидів, притулившись плечима до стіни, у гіркій своїй душевній скрусі вирішуючи, чи не краще було б на знак протесту ані пальцем не ворушити. Він уже був майже готовий допустити, щоб його звідси винесли, але після того як офіцер у дверях три чи чотири рази докірливо і здивовано викрикнув його прізвище, зволив-таки вийти.

Поведінка Сотільйо змінилась. Полковник став фамільярно-чемним і дещо нерішучим, ніби сумнівався в тому, чи доречна при такій нагоді чемність. Він уважно оглянув капітана Мітчелла, сидячи у великому кріслі за столом, і лише тоді поблажливо заговорив:

— Я вирішив вас не затримувати, сеньйоре Мітчелле. За натурою я вибачливий. Відпускаю вас. Але хай це буде вам наука.

Характерний сулакський світанок, який ніби розгоряється далеко на заході й сунеться на схід, у тінь гір, змішався з червонястим світлом свічок. Капітан Мітчелл, на знак зневаги й байдужості, блукав поглядом по всій кімнаті, й ураз уп’явся очима в лікаря, який уже примостився на підвіконні одного з вікон, прикривши повіки, недбалий і задумливий, — а може, засоромлений.

Сотільйо, розвалившись у великому кріслі, зауважив:

— Треба думати, що почуття кабальєро продиктують вам належну відповідь.

1 ... 124 125 126 127 128 129 130 131 132 ... 208
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)