Діти Дюни
- Автор: Херберт Фрэнк
- Серия: Дюна #3
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7665-9
- Переводчик: Наталя Михаловська
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Діти Дюни». Краткое содержание книги:
Лето почув, як музика несе його крізь чудову древню печеру. Бачив жінок, що топчуть рештки прянощів на паливо, заквашують прянощі для ферментації, тчуть меланжеву тканину. Меланж був у січі всюди.
Настала мить, коли Лето не міг відрізнити музику та людей з печерного видіння. Скавчання і ляскання ткацького верстата було скавчанням і лясканням балісета. Але його внутрішні очі бачили тканини з людського волосся, довгого волосу щурів-мутантів, ниток пустельної бавовни та смужок, скручених із пташиної шкіри. Він бачив січову школу. Екомова Дюни бушувала в його мозку на крилах музики. Він побачив кухню на сонячних панелях, довге приміщення, у якому виготовляли й зберігали дистикости. Бачив віщунів погоди, що читали її з паличок, вийнятих із піску.
Десь посеред цієї подорожі хтось приніс йому їжі й погодував ложкою, сильною рукою підтримуючи голову. Він знав, що це відчуття з реального часу, але чудова гра руху далі тривала всередині нього.
Тоді, наче за мить після насиченої прянощами їжі, він побачив піщану бурю. Рухомі картини в подиху піску стали золотими відблисками очей метелика, а його життя зменшилося до липкого сліду проповзання комахи.
Крізь нього гарячково промайнули слова Паноплії Профетикус: «Кажуть, що у Всесвіті немає нічого постійного, нічого збалансованого, нічого тривалого, — ніщо не зостається сталим, щодень, щогодина приносять зміни».
«Стара Міссіонарія Протектіва знала, що робить, — подумав він. — Вони знали про Жахливі Цілі. Знали, як маніпулювати людьми й релігіями. Навіть мій батько, врешті-решт, не втік від них».
Там лежала підказка, якої він шукав. Лето вивчив її. Відчув, як сила повертається до його тіла. Уся його багатолика істота обернулася і глянула на Всесвіт. Він сів і виявив, що сам у похмурій камері. Світло просочується лише із зовнішнього коридору, яким цілий еон тому пройшов чоловік, що потяг за собою його розум.
— Хай щастить нам усім! — гукнув він традиційне фрименське вітання.
В аркоподібних дверях з’явився Ґурні Галлек, його голова була чорним силуетом на тлі світла із зовнішнього переходу.
— Принеси світло, — сказав Лето.
— Хочеш перейти до наступних випробувань?
Лето засміявся:
— Ні. Зараз моя черга випробовувати вас.
— Побачимо. — Галлек обернувся, а за мить повернувся з яскраво-блакитною світлокулею у згині лівого ліктя. У камері її відпустив, дозволивши вільно плавати над їхніми головами.
— Де Намрі?
— За дверима, там, звідки я можу його покликати.
— Ахх, Прабатько Вічність завжди терпляче чекає, — промовив Лето. Почувався дивно вивільненим, балансуючи на краю відкриття.
— Називаєш Намрі іменем, застереженим для Шай-Хулуда? — спитав Галлек.
— Його ніж — це зуб хробака, — промовив Лето. — Тож він — Прабатько Вічність.
Галлек похмуро посміхнувся, але промовчав.
— Ти далі шукаєш шляху, щоб винести мені присуд? — сказав Лето. — Що ж, погоджуюся — немає можливості обмінюватися інформацією без винесення присудів. Усе-таки не проси у Всесвіту точності.
Шурхітливий звук позаду Галлека сповістив Лето про прихід Намрі. Він зупинився ліворуч від Галлека, за півкроку від нього.
— Аххх, ліва рука проклятих, — прокоментував Лето.
— Немудро жартувати з Нескінченності та Абсолюту, — буркнув Намрі. Зиркнув у бік Галлека.
— Хіба ж ти Бог, Намрі, що прикликаєш абсолюти? — спитав Лето. Але зосередив увагу на Галлеку. Присуд прийде звідти.
Обидва чоловіки просто дивилися на нього, нічого не відповідаючи.
— Кожен присуд вагається на краю помилки, — пояснив Лето. — Твердити про абсолютність знання — однаково, що ставати потворою. Знання — це нескінченна пригода на краю непевності.
— У яку словесну гру ти граєш цього разу? — з натиском спитав Галлек.
— Нехай говорить, — промовив Намрі.
— Це гра, яку розпочав зі мною Намрі, — сказав Лето й побачив, як старий фримен кивнув головою. Напевне, розпізнав гру в загадки.
— Наші чуття завжди мають щонайменше два рівні, — промовив Лето.
— Незначні дрібниці й послання, — відповів Намрі.
— Чудово! — сказав Лето. — Ви дали мені незначні дрібниці — я даю вам послання. Я бачу, чую, відчуваю запах і дотик; я відчуваю зміну температури та смаку. Відчуваю плин часу. Можу знімати пробу з емоцій. Аххххх! Я щасливий. Бачиш, Ґурні? Намрі? У людському житті немає таємниці. Це не проблема, яку слід розв’язати, а дійсність, яку слід пережити.