Діти Дюни

— Я був терплячим, — посміхнувся він.

— Ти також почав учитися терплячості, — промовила вона.

— Почав?

— Ти саме здолав межу цієї науки, — сказала вона. — Тепер ти справді немовля. Раніше… ти був потенціалом, ще навіть не народився.

Куточки його вуст опустилися.

— Не журися, — підбадьорила його вона. — Ти зробив це. Це важливо. Скільки людей може сказати, що вони народилися наново?

— Що буде далі? — наполягав він.

— Вправлятимешся в тому, чого вже навчився, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти робив це невимушено, легко. Пізніше наповниш нове місце у свідомості, яке відкрила ця вправа. Його заповнять можливості тестування кожної дійсності під кутом власних вимог.

— І це все, що я зараз робитиму… вправлятимуся в…

— Ні. Тепер ти можеш розпочати тренування м’язів. Скажи мені, чи можеш ворухнути мізинцем лівої ноги, не ворухнувши жодним іншим м’язом свого тіла?

— Мій мі… — Вона бачила, яким відстороненим став вираз його обличчя, коли він намагався ворухнути мізинцем. Дивився вниз, на свою стопу, втупився в неї. На його чолі виступив піт. З грудей вирвалося глибоке зітхання. — Не можу.

— Можеш, — сказала вона. — Ти навчишся це робити. Вивчиш кожен мускул свого тіла. Знатимеш їх, як власні долоні.

Він тяжко ковтнув, оцінивши велич цієї перспективи. Тоді сказав:

— Що ви зі мною робите? Який у вас план для мене?

— Я маю намір вивільнити тебе, здійнявши понад Усесвітом, — відповіла вона. — Ти станеш тим, ким найбільше прагнеш бути.

На якусь мить він задумався:

— Ким прагну?

— Так.

— Це неможливо!

— Доки ти не навчишся керувати своїми прагненнями так, як керуєш своєю дійсністю, — сказала вона. І подумала: «Ось! Нехай його аналітики дослідять це. Вони порадять обережне схвалення, але Фарад’н на крок наблизиться до розуміння того, що я справді роблю».

Він підтвердив це припущення, промовивши:

— Одна річ сказати людині, що вона зрозуміє своє сердечне бажання. Інша річ — фактично реалізувати це розуміння.

— Ти дійшов далі, ніж я думала, — мовила Джессіка. — Дуже добре. Обіцяю тобі: закінчивши цю програму науки, ти станеш сам собі володарем. Хай що б ти зробив, це станеться тому, що ти саме це хотів зробити.

«І нехай Правдомовиця спробує це розгризти», — подумала вона.

Він підвівся, але вираз його обличчя був теплим, мав у собі щось товариське:

— Знаєте, я вам вірю. Прокляття, не знаю чому, але вірю. І не згадаю ні словом інші речі, про які думаю.

Джессіка дивилася, як він, задкуючи, виходить з її спальні. Вимкнула світлокулі, лягла. Цей Фарад’н був глибоким. Він тільки-но сказав їй, що починає розуміти її задум, але добровільно приєднується до її таємного плану.

«Почекай, коли він почне вивчати свої емоції», — подумала вона. З цим міркуванням налаштувала себе на те, щоб заснути. Знала, що завтра їй дошкулятимуть випадкові зустрічі з палацовим персоналом, який ставитиме, на перший погляд, начебто невинні питання.