Людина без властивостей. Том III

Ульріхові було приємно, що Аґата слухала його не перебиваючи, бо він не очікував відповіді від неї так само, як і від самого себе, й був певен, що потрібної йому відповіді наразі не дав би ніхто. Проте в нього ні на мить не зринало побоювання, що те, про що він казав, виявиться для неї надто складним абощо. У своїх розмислах він не вбачив філософування й навіть не вважав, що завів мову на якусь незвичайну тему; так термінологічні труднощі не стають на заваді якому-небудь юнакові — а саме його Ульріх і нагадував у цій ситуації — вважати все простим, коли він з кимось іншим, хто його під’юджує, обмінюється вічними запитаннями: «Хто ти такий? Я — ось хто». Впевненістю, що сестра здатна зрозуміти кожне його слово, Ульріха наснажувала її присутність, а не власні роздуми. Він не зводив погляду з її обличчя, і в цьому обличчі було щось таке, що робило його щасливим. Це обличчя із заплющеними очима зовсім не відштовхувало. Невідь-чому воно притягувало його до себе; йому навіть здавалося, що воно тягло його в якусь бездонну глибину. Занурюючись у споглядання цього обличчя, він ніде не знаходив того мулистого дна усунених перешкод, від якого відштовхується, пірнувши в кохання, людина, щоб повернутися на берег. Але Ульріх звик сприймати симпатію до жінки як силоміць перекинуту з ніг на голову антипатію до людини, що — хоч він цього й не схвалював — дає певну ґарантію в цій симпатії не загубитись, отож чиста прихильність, до якої він з цікавости схилявся чимдалі дужче, злякала його, майже як порушення рівноваги, і невдовзі він уник цього стану й, щоб повернути Аґату до реальности, на радощах вдався до трохи хлопчачої витівки: якомога обережніше спробував розплющити їй пальцями очі. Аґата, засміявшись, розплющила їх і вигукнула: