Я відчинив двері офісу власним ключем — мабуть, вперше за кілька років. І вперше мені назустріч не зблиснув погляд з–поза стійки секретаря. Хоч, можливо, я й перебільшую — сюди доводилося приїздити і вночі, і рано вранці, і у вихідні, коли дівчата відпочивають. Проте сьогодні порожнеча здалася мені особливо красномовною. На столах не лежало жодного папірця, а двері до Сапулиного кабінету були по–сирітськи привідкриті. Я підійшов до них і зазирнув до середини. Звісно, я й не чекав нікого побачити, але порожнє крісло та чистий стіл моєї заступниці справили гнітюче враження.
Я натиснув кнопку кавоварки і довго спостерігав, як розумна машина сама себе запускає — гуде, блимає індикатором, з натугою промиває нутрощі. Мабуть, це єдине, що я зараз міг зробити — мовчки дивитися на темний струмінь кави, що ллється до чашки.
Однак саме цей процес раптово наштовхнув мене на ідею. Зачекайте. Але ж я маю добрі зв’язки з опозицією. Хоч би через того самого Мирослава. Що, коли звернутися до нього? Незаконне затримання прибічниці Ющенка — а Катька цілком може зійти за помаранчеву, принаймні тому, що розмовляє українською. Який–небудь пікет біля Генеральної прокуратури, статті на сайтах. Може, спрацює? Зараз ситуація складна, навряд чи майбутньому президенту потрібен зайвий негатив. Звісно, це може здатися наївним — негативу зараз вистачає, але погодьтеся: одна справа витягати з тюрми опозиціонерку, а зовсім інша — пробувати захищати комерсантку, яку взяли на фінансових порушеннях, чи що там їй шиють?
Кава так і залишилась стояти на підставці розумної машини, а я вже набирав телефон Мирослава. їм же врешті–решт потрібні гроші на вибори? Так хай зароблять — я не жадібний, коли йдеться про своїх.
«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», — повідомив жіночий голос. Я набрав другу мобілку — Мирослав заощаджує на зв’язку, тому носить кілька телефонів. Почувся гудок — слава Богу, значить зараз візьме. Але гудки ішли один за одним довгою чергою.
— Візьми трубку! Ну ж! Візьми! — благав я.
Врешті телефон заморився чекати й зупинив виклик. Спробував ще раз — той самий ефект, десяток гудків та відбій.
— Падло!
Я став поспіхом переглядати записника — чи немає там ще якогось номера — і раптом надибав телефон Олеся. Це — те, що треба. Він завжди крутився з усякими опозиційними поетами–письменниками і, напевно, зможе знайти усі паролі, явки і ставки.
Проте Олесь теж не поспішав брати слухавку. Що вони там, змовилися?
— Слухаю, — нарешті пролунав знайомий голос.
— Слава Богу! Пішов у підпілля?
Він трохи здивувався:
— Чому у підпілля?
— Через вибори, я гадаю. Конспіруєтеся?
— Ні. Я не працюю, ти ж знаєш.
— Знаю, — погодився я, згадавши історію з кав’яром, після якої хлопець змушений був звільнитися. — А Мирослав живий чи прибили десь?
— Наче був живий. А що?
— Та от не можу його знайти, а справа термінова. Може, підкажеш, де він може ховатися?
— В принципі, де завгодно.
— Може, в якомусь штабі?
Олесь недобре гмикнув.
— Може, і в штабі. Ти в «Зоряний» дзвонив?
Я спочатку навіть не зрозумів, про що він.
— Який «Зоряний»? Там же сидять януковичі.
Він посміхнувся:
— Точно. А ти що, не знав?
— Що не знав?
— Що Мирослав працює на Яника.
— Та брешеш!
— Чого це я брешу? Він їм рекламні ролики знімав, в тому числі той, про осідлану Україну.
— Що–о–о?
— А ти не знав? — Олесь явно тішився моїм здивуванням. — Мирослав — режисер. У нього робота така — знімати кліпи, ставити концерти. Вони замовили — він зняв.
— Він зняв оце паскудство?
— Він. Сто процентів він. Жаль, у рекламі немає титрів, а то ти б сам переконався.
— Не може бути!
— Може. Він професіонал, а вони бабки платять.
— Але ж Мирослав…
Почуте не хотіло вміщатися у моїй голові.
— Що Мирослав?
— Ну цей, він завжди говорив… тобто був за помаранчевих… він же…
