Щоденник моєї секретарки

— Тобто ти працюєш Штірліцем? Шкодиш, чим можеш, та наближаєш нашу перемогу?

Мирослав засміявся.

— Молодець! Люблю тебе, Серьога, бо маєш гострий язик! Вмієш тойво — сала за шкуру залити!

- І все‑таки?

— Та їм і шкодити не тра! Вони самі — такі рогулі, що аж! Маємо робити, що скажуть, а вони й самі забезпечать собі поразку. Пам’ятаєш, як то комуністи казали: капіталізм іде до прірви з широко відкритими очима? Так то про них. То люди без фантазії, а виборів не виграти, як бракує фантазії!

- І саме тому ти продаєш їм свою?

— Бо то вже, перепрошую, мій фах. Що маю, те й продаю, а як ти хтів?

Я дивився на нього, немов уперше бачив. Забрьоханий генделик у цей час був заповнений, усі жваво розмовляли, й іноді здавалося, що я чую зовсім не те, що насправді говорить Мирослав.

— Кожен робит свою роботу, але робота не має впливати на переконання, — Мирослав значуще підняв пальця догори — і я відчув, що вже нічого не розумію.

— Гаразд. Тоді давай інакше. Якщо ти отримав контракт на інавгурацію, значить тобі вигідно, щоб Яник став президентом?

— Стривай, а чого то до мене? Він не стане президентом, люди не допустять.

— А як же твоя робота?

— А що ти маєш до роботи? Люди все одно піднімуться, ти сам то знаєш. То хіба я маю гроші втрачати? В мене родина, діти. їм тра їсти.

— А як ти їм в очі будеш дивитися?

— Що то значить, в очі? — обурився Мирослав. — У мене, як не знаєш, дідо в УПА воював! А бабуся зв’язковою була, на Сибіру сиділа. У нас, знаєш які люди?! Це ви тут у Києві донецьким вклонитеся, так, як Кучмі колись. А у нас всі за Чорновола голосували! І зараз за Юща! У нас Яник не буде господарювать! Львів — це тобі не Київ.

— Будете йому дупу лизати, як і всі.

— Серьога, ти не бреши. Ми по схронах сиділи, а не здавалися!

— Ну, ти не сидів.

— Так і ти не сидів, чого пащекуєш? Ти що, янгол без крил? Сам, курва, на них працюєш, а мені в очі тицяєш?!

Я хотів заперечити, але раптом захлинувся повітрям. Бо не знав, що сказати. Ну так, співпрацюю, точніше співпрацював — користувався системою, віддавав гроші. Але так само співпрацювали й ті, що зараз біля Ющенка, та й сам він ніколи б не став ані головою Нацбанку, ані Прем’єром, якби не співпрацював. Крім того, бути прем’єром у Кучми — це хіба не співпраця з режимом? Якщо так подумати, то у нас все давно зав’язане в один вузол. Розв’язати не можна — тільки розрубати.

Як завжди буває в моменти розгубленості, думки раптом зробили неймовірний пірует і видобули з глибин пам’яті історію про те, як гуманоїдів колись мазали миром у Лаврі. Піп з церкви на Подолі, мафіозі та сірий кардинал московського патріархату, для ВІП–клієнтів мав ексклюзивний номер: вів їх до Лаврських печер, із таємної кімнати видобував справжню святиню — мироточиву голову, тобто череп якогось святого, з якого сочиться олія, і цим от миром мастив хлопцям голови. Ще за часів середньовіччя церква ловила на подібні фокуси багатих лохів, от і подільський піп брав дурні гроші, але обіцяв, що відтепер клієнти будуть непотопляємі. І справді — чим іще можна було пояснити вміння моїх банкірів проскакувати поміж крапель та викручуватися з будь–яких проблем? Але не задля спогадів про гуманоїдів думки принесли мені зараз цю історію. Крім іншого, піп задля реклами розповідав їм про клієнтів, яких уже помазав таким чином — а серед них була мало не половина бізнес- та політичної еліти — і помаранчеві, і біло–блакитні, без розбору.