Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капранови Брати
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
— А ролики хто їм знімав? — я вирішив вистрелити Олесевою інформацією.
Хмарка набігла на Мирославове чоло, він немовби зважував, що мені може бути відомо.
— Та йой. Я ж режисер. У мене робота — знімати ролики на замовлення.
— Та йой, — скопіював я його інтонацію. — Так це й називається працювати на злочинців. Це аморально.
— Ну ти й встругнув! — він розвів руками. — Як я знімаю рекламу пива чи цигарок, чи газованого напою, котрий садить підшлункову залозу, то теж аморально? Я теж тоді виходить працюю на злочинців?
Я дещо розгубився й одразу не знайшов відповіді.
— Ти, Сергію, забуваєшся за одну штуку. Режисер — то робота творча. Жиємо від виборів до виборів, від замовника до замовника. Нам не до моралі. То ви, бізнесмени, можете собі дозволити капризи, та й те: «гроші не пахнуть», не режисер сказав.
- І не бізнесмен, — уточнив я. — А політик.
— Точно! — зрадів Мирослав. — Політик! А як політику вони не пахнуть, то вже мені зовсім до дупи. Я — професіонал.
— А переконання?
— Переконання мої ти знаєш.
— Тепер вже сумніваюся.
— Та кинь. Ти й сам розумієш. Всі вони приречені. То сліпому видно. Братва не може керувати державою. Вони людей не поважають, а це — не іграшки. Люди то не подарують. Люди вийдуть на вулицю.
Він говорив настільки переконливо, що у мене почалося роздвоєння особистості. Коли він був справжнім? Тепер чи десять хвилин тому на сходах телеканалу? Якби не бачити роликів, що їх зняв Мирослав, якби не чути розмови про сині вишиванки, то хоч на мітинг разом виходь.
— Бігме, усі ці інформаційні технології — для фраєрів. У людей — імунітет проти вождів на плакатах іще з совітів. То вони нині яйцями кидаються, а не дай Боже щось — то й камінням почнуть.
— Тобто ти працюєш Штірліцем? Шкодиш, чим можеш, та наближаєш нашу перемогу?
Мирослав засміявся.
— Молодець! Люблю тебе, Серьога, бо маєш гострий язик! Вмієш тойво — сала за шкуру залити!
- І все‑таки?
— Та їм і шкодити не тра! Вони самі — такі рогулі, що аж! Маємо робити, що скажуть, а вони й самі забезпечать собі поразку. Пам’ятаєш, як то комуністи казали: капіталізм іде до прірви з широко відкритими очима? Так то про них. То люди без фантазії, а виборів не виграти, як бракує фантазії!
- І саме тому ти продаєш їм свою?
— Бо то вже, перепрошую, мій фах. Що маю, те й продаю, а як ти хтів?
Я дивився на нього, немов уперше бачив. Забрьоханий генделик у цей час був заповнений, усі жваво розмовляли, й іноді здавалося, що я чую зовсім не те, що насправді говорить Мирослав.
— Кожен робит свою роботу, але робота не має впливати на переконання, — Мирослав значуще підняв пальця догори — і я відчув, що вже нічого не розумію.
— Гаразд. Тоді давай інакше. Якщо ти отримав контракт на інавгурацію, значить тобі вигідно, щоб Яник став президентом?
— Стривай, а чого то до мене? Він не стане президентом, люди не допустять.
— А як же твоя робота?
— А що ти маєш до роботи? Люди все одно піднімуться, ти сам то знаєш. То хіба я маю гроші втрачати? В мене родина, діти. їм тра їсти.
— А як ти їм в очі будеш дивитися?
— Що то значить, в очі? — обурився Мирослав. — У мене, як не знаєш, дідо в УПА воював! А бабуся зв’язковою була, на Сибіру сиділа. У нас, знаєш які люди?! Це ви тут у Києві донецьким вклонитеся, так, як Кучмі колись. А у нас всі за Чорновола голосували! І зараз за Юща! У нас Яник не буде господарювать! Львів — це тобі не Київ.
— Будете йому дупу лизати, як і всі.
— Серьога, ти не бреши. Ми по схронах сиділи, а не здавалися!
— Ну, ти не сидів.
— Так і ти не сидів, чого пащекуєш? Ти що, янгол без крил? Сам, курва, на них працюєш, а мені в очі тицяєш?!
Я хотів заперечити, але раптом захлинувся повітрям. Бо не знав, що сказати. Ну так, співпрацюю, точніше співпрацював — користувався системою, віддавав гроші. Але так само співпрацювали й ті, що зараз біля Ющенка, та й сам він ніколи б не став ані головою Нацбанку, ані Прем’єром, якби не співпрацював. Крім того, бути прем’єром у Кучми — це хіба не співпраця з режимом? Якщо так подумати, то у нас все давно зав’язане в один вузол. Розв’язати не можна — тільки розрубати.
Як завжди буває в моменти розгубленості, думки раптом зробили неймовірний пірует і видобули з глибин пам’яті історію про те, як гуманоїдів колись мазали миром у Лаврі. Піп з церкви на Подолі, мафіозі та сірий кардинал московського патріархату, для ВІП–клієнтів мав ексклюзивний номер: вів їх до Лаврських печер, із таємної кімнати видобував справжню святиню — мироточиву голову, тобто череп якогось святого, з якого сочиться олія, і цим от миром мастив хлопцям голови. Ще за часів середньовіччя церква ловила на подібні фокуси багатих лохів, от і подільський піп брав дурні гроші, але обіцяв, що відтепер клієнти будуть непотопляємі. І справді — чим іще можна було пояснити вміння моїх банкірів проскакувати поміж крапель та викручуватися з будь–яких проблем? Але не задля спогадів про гуманоїдів думки принесли мені зараз цю історію. Крім іншого, піп задля реклами розповідав їм про клієнтів, яких уже помазав таким чином — а серед них була мало не половина бізнес- та політичної еліти — і помаранчеві, і біло–блакитні, без розбору.