Ми переможемо. У цьому немає жодних сумнівів. Іще б знати, хто саме ці «ми». Я сиджу на канапі власної приймальні та дивлюся телевізор. Сьогодні — вибори. Свято демократії. Володар Колес на заслуженому вихідному — йому і так останнім часом перепало, що й не завжди встигав поспати. Вчора ввечері, зачиняючи двері машини, він подивився на мене уважно і раптом запитав: — За кого будемо голосувати, Миколайовичу? Я знизав плечима. А й справді — за кого голосувати? До розмови з Мирославом я навіть не замислювався над цим питанням. Врешті–решт, що означає один голос? Якщо міркувати по–справжньому, без банальностей на зразок: «все залежить від тебе». Те, що залежить від мене, я роблю сам. А підписуватися під колективним ідіотством якось з дитинства не люблю.
Проте з того часу, як розвіялися сподівання на те, що Катьку можна буде витягнути через помаранчевих, я раптом подивився на себе інакше. І справді, якщо економічні інтереси у мене на одному боці (принаймні поки взагалі існували економічні інтереси), а політичні переконання — на іншому, голосування перестає бути абстрактною вправою.
В голові крутяться суперечливі думки і ніяк не хочуть приходити до згоди. Якщо Яник переможе, я піду в депутати — тут не завадить навіть скандал з Іркою, бо виборчі списки кількарічної давнини не зміниш. А якщо я піду в депутати, значить, Паша змушений буде зі мною рахуватися. Як мінімум — забути бабські чвари та повернутися до нормальної роботи. Друге — будучи депутатом я зможу вже самостійно зайнятися пошуками та порятунком Сапули. «Коли це ще буде!» — заперечує внутрішній голос. «Коли б не було!» — обриваю я його. Навіть будучи потенційним членом Верховної Ради, я отримаю доступ до багатьох кабінетів і зможу звернутися до багатьох людей. Це факт. І потім, та сама Ірка — побіситься, подумає та й отямиться. Бо одне діло посваритися з бізнесменом–невдахою, а інше — з представником влади. Жінки такі нюанси відчувають нутром.
Отже, від перемоги Януковича у мене суцільні плюси. Крім одного. Вчорашній день розбудив моє внутрішнє відчуття справедливості, що спокійно дрімало десь на дні колодязя, який зветься свідомістю. Колись давно батьки зростили його в мені, не подумавши про майбутнє. Про те, що з таким відчуттям складно жити в сучасному світі, втім, як і у стародавньому. Звідки ж воно тоді береться, якщо з ним так важко жити? За логікою, це рецесивне відчуття, яке давно вже мало виродитись у людей, тим більше — в українців.
«Припини себе дурити, — наполягає внутрішній голос. — Від твого бюлетеню вже точно не залежить, хто стане президентом. Ти ж знаєш, як це зараз робиться. Теж мені, Гамлет. Бути чи не бути!»
До речі, від Гамлета певний час теж нічого не залежало. А як почав усіх валити направо і наліво, зразу стало залежати. Може, і тут справа не у бюлетені, а у тому, що буде після?
