Щоденник моєї секретарки

— Так тут і додавати нічого не треба, — я сумно посміхнувся. — А от якби ви додали, що все вигадки, я був би дуже вдячний.

Жорик тільки мовчки по–старечому розвів руками.

— Ну добре, Георгію Ісаковичу. Побіжу я. Ви іще, будь ласка, по моїй людині попитайте. А раптом це все‑таки хтось із наших? А може, й на донецьких якісь ходи відшукаються.

— Попитаю, звичайно попитаю.

— Дякую.

Опинившись у коридорі, я дістав мобільний і набрав дружину, але потім передумав і, не чекаючи гудків, натиснув на відбій. Ну що насправді я можу їй сказати по телефону та ще й з чужого офісу? Розбірка почекає до дому.

Володаря Колес поки не було і щоб не світитися перед імовірним хвостом, я влаштувався почекати біля заднього виходу з офісу. Ситуація зайшла у глухий кут. Якщо все те, що сказав Жорик, — правда, якщо вони й справді мають у Донецьку приватних ментів і приватні тюрми, якщо вони забрали Катьку туди, у мене не лишалося жодної можливості діяти. І єдиний шлях порятунку перерізала моя дорогоцінна дружина своїм невиліковним ідіотизмом.

За що затримали Катьку? Ким був цей солідний, з яким вона сиділа в ресторані? Навіть розпитати ні в кого. Може, це через взаємозаліки? Але якщо звернутися з цього приводу до Гриба, то замість допомоги отримаю сеанс паніки, купу пліток, а справа піде в рознос. Нам зараз категорично не можна виглядати слабкими — і без того все тріщить по швах, тільки дай слабину, одразу порвуть на шмаття.

Я все‑таки набрав Гриба по телефону, але виключно з метою продемонструвати йому твердість, неосяжний оптимізм і попередити, що завтра до нього заїде Сапула. Остання інформація мала на меті перевірити, чи в курсі він останніх подій. З відповіді складалося враження, що не в курсі.

Наступний дзвоник адресувався гуманоїдам. Я пригрозив, що Катерина завтра призначить їм зустріч, і щоб вони не думали косити й ухилятися від неї. Вовчик тут‑таки почав зіскакувати — мовляв, давай після другого туру, зараз складна ситуація. Судячи зі всього, і вони про зникнення не відали, відповідно й відношення до нього не мали.

Знову глухо. Чорт, хоч би знати, хто це зробив, я б із нього душу витряс!

Ну, не вмію я впадати у відчай! Навіть у найскладніших ситуаціях уява завжди підказує вихід, бодай примарний, тому замість порожніх переживань я всі сили кидаю на його реалізацію.

Залишалася надія, що Жорику переповіли конфлікт на каналі у сильно згущених барвах. Але про це я міг довідатися тільки з перших вуст — від безпосередньої учасниці події… Хоча чому тільки з перших? Чоловіки часто вміють пліткувати не менше за жінок.

Дочекавшись на Володаря Колес і отримавши усний звіт у вигляді лаконічного: «Порядок, шеф!», я вмостився на задньому сидінні.

— Додому!

Машина рушила зі стоянки.

— А що там трапилося у Ірки з Ларисою? — запитав я зненацька, відхилившись так, щоби бачити обличчя мого водія у дзеркалі заднього огляду.