Щоденник моєї секретарки

— О, прівєт! — сказав він, побачивши мене.

— Здоровенькі були! — відповів я, простягаючи руку.

Мирослав обернувся, заскочений зненацька. На обличчі промайнула тривога.

— Привіт! — дещо штучно посміхнувся він.

— Ну, ти всьо понял? — поцікавився політтехнолог.

— Понял.

— Тада давай! — він пішов сходами до прохідної.

Я мовчки проводжав поглядом фігуру, що піднімалася сходами. В голові була повна каша.

— Це що? — запитав у Мирослава автоматично.

Він засмикався.

— Та я ж тепер отут на каналі тойво, розумієш…

— Ну? — тепер вже очі мої впіймали його у приціл.

— Ну робота там, шоу…

- Інавгурація, — підказав я.

Мирослав пересмикнув плечима, ніби після холодної води.

— Ні, ти не зрозумів.

— Все я зрозумів. Тільки як тепер твої палкі промови? Що вони бандити. Що обираємо президента, а не пахана. Що люди не дозволять.

Він нервово озирався, немовби побоюючись, що нас почують. А втім, скоріш за все так воно й було.

— Тут не те місце, щоб розмовляти. Ходім десь, мо’ на каву, то я все поясню.

— Ходім, — погодився я, не випускаючи його обличчя зі свого прицілу.

Мирославові очі бігали сюди–туди, а плечі й руки робили якісь неприродні рухи, немовби щось потрапило за комір сорочки і колеться там, хвіст мотилявся сюди–туди, замітаючи картату куртку. Я спостерігав за цією пляскою святого Вітта, поки ми переходили через дорогу.

Навпроти телеканалу було кілька ресторанів, але Мирослав забракував їх усіх.

— Там багато тамтих, — смикнув він головою у бік прохідної, і я зрозумів, кого саме він має на увазі.

Врешті–решт ми зайшли у демократичну через свою забрьоханість забігайлівку побіля цирку. Кава тут була паскудна, зате наливали коньяк.

Мирослав одним духом вихилив п’ятдесят грамів і миттєво, просто на очах, змінився: очі, руки та плечі припинили свої танці, спина виструнчилася, на щоках з’явився рум’янець. Буквально за кілька секунд переді мною сидів мій старий товариш, що з ним говорено–переговорено, випито–перевипито.

Я спостерігав за цим дивним перетворенням мовчки і тільки пригублював зі свого келиха.

— Сергію, бачиш, що коїться? — почав він першим. — Вони перетискають. То всьо вже очевидно. Люди піднімуться, як будуть фальсифікації. А фальсифікації будуть.

— Чекай–чекай, — зупинив я. — Що це було?

— Де? — не зрозумів він.

— Ну, оця розмова про інавгурацію. Це що?

Мирослав нахилився до мене змовницьки:

— Перепрошую, ти знаєш, який там бюджет?

— Чого бюджет?

- Інавгурації! То мільйони! Ла Скала може на ті гроші рік співати задурно! Зрозумів?

— Ні, — чесно зізнався я.

— Отож, — він нахилився ще нижче і стишив голос до мінімуму. — Але то не тільки гонорар — ще й відпиляти можна троха від загальних витрат. Я за десять років стільки не зароблю.

— Зачекай, Мирославе! А як же переконання?

— А що ти маєш до переконань? — здивувався він.

— Ти ж сам казав, що вони — злочинці.

— Казав. І буду то казати.

— Виходить, що ти ведеш до влади злочинців?

— Я веду? — очі його реально полізли на лоба. — Яким це робом?