Гордість і упередженість

Елізабет ніскільки не сумнівалася, що від такого родича містер Дарсі тікав би світ за очі. Тож бажання сподобатись їй, котре, на її думку, керувало його поведінкою в Дербіширі, навряд чи спромоглося пережити такий удар. Вона почувалася приниженою, вона почувалася згорьованою, вона готова була каятися, хоча достеменно не знала, в чому. Їй раптом дуже забракло його симпатії до неї — тоді, коли на це почуття вже не можна було сподіватись, їй захотілось отримати про нього хоч якусь звістку — коли, здавалося, не було жодної можливості отримати хоч якісь відомості. Вона переконалася, що з ним її могло чекати щастя — тоді, коли вже не було надії, що вони коли-небудь зустрінуться знову.

Як же б він тріумфував — часто думала вона, — коли б дізнався, що та пропозиція, яку вона з такою погордою відкинула тільки чотири місяці тому, зараз була б прийнята з радістю та вдячністю! Елізабет не сумнівалася, що містер Дарсі — найбільш великодушний із великодушних представників своєї статі. Але все одно б він тріумфував, бо він — простий смертний.

Тільки тепер почала вона розуміти, що він був якраз тим чоловіком, котрий найбільш підходив їй за своєю вдачею та здібностями. Його інтелект та душа, хоча й були не такими, як у неї, відповідали б усім її потребам. Їхній шлюб був би єднанням, котре принесло б користь їм обом: її невимушеність та жвавість сприяли б пом'якшенню характеру та манер містера Дарсі, а його розважливість, поінформованість та знання людей виявились би для неї вкрай потрібними.

Але вже не судилося такому щасливому шлюбу продемонструвати зачарованому загалу, що то є таке — справжнє подружнє щастя. Незабаром у їхній родині мало утворитися подружжя зовсім іншої спрямованості, котре виключало можливість утворення першого.