Гордість і упередженість

— Ото було б добре! — вигукнула її мати.

— А потім, коли ви будете повертатися додому, то залишите в нас одну чи дві з них. Я майже не сумніваюся, що до весни я спроможуся знайти їм чоловіків.

Гості не могли залишатись у них довше десяти днів. Містер Вікхем уже отримав звання перед від'їздом із Лондона і мусив прибути до полку протягом двох тижнів.

Ніхто, крім місіс Беннет, не жалкував, що їхні гостини будуть такими нетривалими, і вона намагалась якомога краще використати цей час, роблячи зі своєю дочкою візити та влаштовуючи численні прийоми вдома. Ці прийоми подобалися всім, бо всім хотілося хоч на деякий час вирватися з сімейного кола — і розумним, і не надто розумним.

Почуття Вікхема до Лідії були саме такими, як і очікувала Елізабет: набагато слабшими, ніж почуття Лідії до нього. І їй не обов'язково було бачити молодих нині, щоб із усього ходу подій зробити такий висновок: до їхньої втечі спричинилася сила саме її любові, а не його. Елізабет було б не зрозуміло — чому, не надто люблячи її, він узагалі наважився на втечу, якби не була переконана, що Вікхем просто змушений був тікати через свої борги; а якщо вже тікати, то тікати з подругою — перед такою спокусою цей молодик устояти явно не міг.

Лідія ж у ньому душі не чула. Вона називала його не інакше як «мій любий Вікхем» і вважала, що ніхто не здатен був із ним зрівнятися. Що б він не робив, він робив краще за інших. Вона не сумнівалася, що першого вересня, коли відкриється мисливський сезон, Вікхем встрелить більше дичини, ніж будь-хто інший в окрузі. Якось уранці, невдовзі після приїзду, Лідія, сидячи з двома старшими сестрами, звернулася до Елізабет:

— Ліззі, здається, я так і не розповіла тобі про своє одруження. Коли я про все це розповідала матусі та іншим, тебе тоді не було поруч. Тобі що — нецікаво почути, як усе це сталося?

— Якщо по правді, то не хочу, — відповіла Елізабет, — гадаю, що про твоє одруження взагалі треба говорити якомога менше.

— Ти ба! Яка ти дивна! Але все одно слухай, як це відбувалося. Так от — ми повінчались у церкві Св. Елемента, бо помешкання Вікхема розташовувалось у тій парафії. Було домовлено, що всі ми мусили там бути об одинадцятій. Я мала приїхати туди зі своїми дядечком та тітонькою, а всім іншим належало зустріти нас у церкві. І ось настав ранок призначеного дня — це був понеділок, — а я просто місця собі не знаходила від хвилювання. Знаєш, я боялася, що станеться щось таке, через що вінчання буде відстрочено, а тоді б я точно звихнулася з розуму. А тут іще тітонька набридала мені своїми проповідями та напучуваннями, поки я вдягалася! Та я її майже не чула, бо думала в той час, як ти можеш здогадатися, про мого любого Вікхема. Мені страх як кортіло дізнатися, чи вдягне він на церемонію свого голубого мундира. Ага, значить, ми поснідали, як завжди, о десятій; я ніяк не могла дочекатися закінчення сніданку, бо, між іншим, мушу вам сказати, що тітка та дядько не переставали картати мене ввесь той час, що я з ними пробула. Ви просто не повірите — я жодного разу не вийшла з будинку за два тижні мого перебування там. І за весь час жодної вечірки, жодної зустрічі — нічого взагалі! Зрозуміло, що зараз у Лондоні не відбувається майже нічого цікавого, бо всі пороз'їжджалися відпочивати, але принаймні Малий Театр усе ж таки працює! Так от — тільки-но карета під'їхала до ґанку, дядька покликали у справі до того жахливого містера Стоуна. А знаєте, коли вони сходяться разом, то це вже надовго. Я так перелякалася: не знала, що й робити, бо саме мій дядько мав видавати мене заміж, і коли б ми хоч трохи спізнилися, то день пропав би надаремне. Але, на щастя, він повернувся через десять хвилин, і ми вирушили до церкви. Однак уже потім я згадала, що навіть якби ми запізнилися, то вінчання не довелося б відкладати, бо містер Дарсі й за це б потурбувався.