Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Та зразу ж він стримав усе — не тільки вираз, а й саме почуття, бо зробилося видно. Слуги, підставивши драбини до люстр, запалили нарешті кілька свічок, і вони кинули бліденьке світло на середину зали. Юрма придворних зітхнула: «Ох!» — як і всяка юрма після довгого чекання в темряві. До Анрі Наварри підійшов його кузен д'Алансон.
— Анрі,— почав він, — далі так не можна. Нам з тобою треба порозумітись.
— Це ти кажеш тепер, бо стало видно? — спитав Анрі.
— Я бачу, що ти мене розумієш, — підтвердив Двоносий. Він видимо хотів показати, що має клей у голові.— Прикидайся й далі! — наполегливо порадив він. — Мені теж доводиться вдавати доброго сина й католика, але я, мабуть, незабаром таємно перейду у вашу віру. Ще нікому невтямки, як багато людей зробить так після всього, що скоїлось.
— Я, мабуть, буду найкращим католиком у всьому Луврі,— зауважив Анрі.
— Мій брат д'Анжу так пиндючиться, що несила терпіти! Герой дня, досяг своєї мети, бадьорий і милостивий.
— Чорні духи вже не витають круг нього, — докинув Анрі.
— Улюбленець нашої преславної матусі — тепер для нього дорога вільна. Треба тільки, щоб іще помер Карл, наш шалений братик. І тобі охота, Наварро, дивитись на це й безсило скрипіти зубами? Мені неохота. Давай утечемо й піднімемо країну! Негайно!
— Та я один раз уже проґавив нагоду заколоти Гіза, — вихопилося в кузена Наварри, перше ніж він устиг погамувати злість, що закипіла в ньому. Та він умить отямився й опанував себе. «Цьому Двоносому дуже довірятись не можна. Якщо він і не криводушний, то розум у нього розкарякуватий, як письмо його матусі,— подумав Анрі.— На нього я не покладусь! І не розкрию перед ним своїх думок!» — Але я дякую богові, що не скористався з тієї нагоди, — докінчив він почате речення про Гіза.
Д'Алансон зовсім, не зважав, що кузен не дуже відвертий з ним. Сам він висипав усе.
— Ти не повіриш, але вони дожидають сьогодні ввечері чужоземних послів. Мають з'явитися папський легат і посол дона Філіппа, щоб висловити своє глибоке задоволення з приводу великої перемоги — Варфоломіївської ночі. Щасливі злочинці завжди забувають, якій гидоті завдячують вони своє щастя. Пані Катрін сидить одягнена й не спить. Ой! Відійдімо трохи далі. Тут скрізь стіни так збудовані, що відбивають голос, і цю штучну луну чути в кімнаті моєї шановної матусі. Наша розмова може збудити в неї підозру.
— Я не казав нічого, — відзначив Анрі.
— Я ненавиджу д'Анжу, — відповів на те кузен.
— Чого ти від нього хочеш, Франсуа? Мені він аби тільки жити не заважав. — Анрі навмисне не розглядався на боки, та все ж помітив, що під єдиною засвіченою люстрою ставлять стіл для картярів. Д'Анжу вже гукав:
— Брате Алансоне! Кузене Наварро!
— Зараз, брате, — відгукнувся Франсуа Алансонський. — Ми розмовляємо про важливі речі.
Коли про це кажуть так відверто, навряд чи хто запідозрить змову! Обидва кузени відійшли ще трохи далі від інших. У д'Алансона була звичка супроводити свої слова різкими безглуздими рухами. То він наче прикладав до плеча аркебуз, то нахилявся, ніби спускав зі шворки уявних собак.
— Д'Анжу несповна розуму, — сказав він. — Усі вони божевільні. Не тільки легата дожидають, і похвали дона Філіппа їм ще мало. Вони мріють не про абищо — про візит англійця Волсінгтона. Дивна річ: кожен, хто безжально розтопче слабкішого, думає, що заслужив цим прихильність Англії.
Анрі сказав:
— Кузене д'Алансоне, коли ти такий проникливий, то чом же ти не звертаєш уваги на Лотарінгський дім? Адже Гізи хочуть зіпхнути вас, Валуа, з трону. А я ваш вірний скромний родич і хочу вас остерегти. Нехай Варфоломіївська ніч і справді богоугодне діло, бо вона скріпить королівство страхом, але не забувайте, що Париж давно вже вбачав у Гізові більшого католика, ніж ви. А що ж тепер, коли він ударив ногою в обличчя мертвого пана адмірала! — Анрі говорив майже нечутно, щоб ненароком не закричати або щоб не зривався голос.
Д'Алансон відказав:
— Гіз ударив ногою в обличчя мертвого армірала, а знак лишився на ньому самому. Його я не боюсь. Красень, Париж його на руках носить. Та як швидко можна спотворити й таке обличчя! Сподіваймося, що це зробить віспа!
Усі ці слова супроводились різкими безглуздими жестами.
— До речі,— додав він, — на нас не падає світло, а кого не видно як слід, до того ніхто й не прислухається — крім хіба шпигів, підісланих моєю матусею. Але сьогодні вона надто заклопотана й навіть забула послати сюди своїх фрейлін.