Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Ну що ж, так нам і треба. Хіба можна бути такими дурними? А де моя сестра?
— У моєму домі.
— Скажи їй, що вона мала рацію, але я викручусь.
— Я не можу сказати їй нічого, бо мене теж не випускають із Лувру. Варта посилена, втекти шкода й думати.
— Тоді нам не лишається більш нічого, як піти до обідні? — спитав кузен Наварра.
Кузен Конде, який ще вранці аж казився, тільки-но почувши це слово, тепер похилив голову й зітхнув. І все ж його вжахнула легковажність кузена Наварри, коли той вигукнув:
— Головне — що ми живі!
В залу знов сходилися люди, і він без кінця повторював ці слова. Він казав: «Пане де Міосене, ви живі? Чи це не найбільший сюрприз у вашому житті?» Але він вигукнув також: «Пане де Гуайон, ви живі?» — А того якраз не було живого, він лежав у Луврському колодязі поживою для круків. Ті, хто чув таку чудну мову короля Наваррського, відвертались, але вирази у них були неоднакові: у одних — стурбованість, вина або співчуття, у других — тільки зневага. Тим часом Анрі збігло на думку звернутися зі своїм безнастанним «Ви живі?» навіть до спадкоємця трону, герцога Анжуйського. І тоді всі вирішили, що він і після Варфоломіївської ночі лишився таким самим пустим жартуном. І це показували йому сміхом, у якому відчувалась полегкість, але й трохи осуду. А він бачив усе, він примічав собі вираз кожного обличчя, — тоді як вони гадали, що у нього в голові самі жарти.
Д'Анжу щойно надійшов — у якнайкращому гуморі; і від того в замку стало якось не так задушно, ніби він ураз піднявся вище до вечірнього серпневого неба. Спадкоємець трону тепер нарешті поводився, як переможець, — бадьоро й милостиво.
— Чи я живий? Та я вперше живу по-справжньому, бо мій дім і моя країна уникли найстрашнішого лиха! Наварро, адмірал був наш ворог, він обдурював і тебе. В нього тільки й було на думці, що зруйнувати мир у Франції, та й в усьому світі. Він намірявся воювати з Англією й розпускав чутки, ніби королева Єлизавета хоче відібрати в нас Кале. Адмірал справді повинен був умерти. А решта — це тільки прикрі наслідки, низка нещасливих випадків, плід давніх непорозумінь і зовсім даремної ворожнечі, яку ми хочемо поховати разом із мерцями.
Останні слона були вибрані невдало й прикро вразили найчутливіших слухачів. Та взагалі в цій промові чути було благодійний намір якось зм'якшити, затерти те, що сталось. А саме цього жадали всі. З другого боку, промова була довга, і в д'Анжу пересохло горло, та й занадто пильна увага слухачів стомлює промовця. Одначе коли він сказав, щоб принесли вина, виявилося, що в усьому Луврі його не знайшлось і крапельки. Запас куповано тільки на один день. Учорашній весь випито після різанини, а сьогодні? Сьогодні й дня не було. Ніхто й не подумав ні про вино, ні про м'ясо, навіть прості шинки не відчинялися. Спадкоємець трону і двір мусили терпіти спрагу.
— Та це ще не причина, щоб сновигати потемки, мов тіні,— зауважив д'Анжу й наказав засвітити всі двадцять люстр. Дивно, що й це досі не спало нікому на думку.
Мажордоми послали слуг по свічки; слуги рушили бігцем, але повернулись поволі — і майже всі з порожніми руками. Лише трохи свічок знайшлося: всі згоріли минулої ночі під кровожерне виття різанини. В залі темнішало й темнішало. І люди наче завмирали, й голоси затихали. Кожен стояв сам по собі, тільки пильно придивившись, розпізнавав тих, хто поруч, і чекав, сам не знаючи на що. Якась дама пронизливо скрикнула. Її винесли; але з тої хвилини стало очевидно, що статечна й милостива промова королевого брата, по суті, нічого не змінила. Анрі, що тинявся між придворними, почув, як хтось прошепотів:
— Ми вночі або ж перебрали міру, або ж недобрали.
Почув він і відповідь:
— Що ж ти вдієш, його титулують королем. Якби ми прихопили і його, на нас би вищирили зуби всі королі світу.
З цих слів королю Наваррському стала трохи зрозуміліша його доля. Краще за інших, що тільки перешіптувалися, вловив він справжній зміст і в щойно почутій промові свого кузена д'Анжу, збагнув і те, звідки віє цей вітер. Д'Анжу прийшов сюди прямо від матері, ось де розгадка! Пані Катрін у своєму покої з вартою біля дверей сидить за письмовим столиком і власною пухкою ручкою дряпає літери, на диво розвезисті, як для такої начебто стриманої жінки, і якщо вона саме пише до протестантки в Англію, то, приміром, такими словами: «Адмірал обдурював вас, люба сестро, і тільки я — ваш справжній друг».
«Зваливши все на мертвого, найлегше уникнути відповідальності за жахливі злочини; людство, що не любить поділяти таку відповідальність, може собі заспокоїтись — і воно користається з такої змоги. Усе це, мовляв, стосується тільки тих, хто вже мертвий. І мене!» — подумав Анрі. Під покровом ночі й темряви він нарешті перестав напускати на обличчя вдаваний вираз. Уста його скривилися, в очах палала ненависть.