Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Анрі докінчив:
— Я тільки дозволив собі остерегти дім Валуа. Я говорив від щирого серця, і моя пошана до королеви-матері безмежна.
На ці слова кузен засміявся, як на дотепний жарт під кінець приємної розмови.
— Ти ні слівцем не виказав себе, любий кузене, можу тебе запевнити. Я віддав себе в твої руки, а ти себе в мої не віддав. Одначе тепер ми знаємо один одного, а ти за сьогоднішній вечір, певно, дізнався ще дуже багато!
І то була правда. А цей чудни?й вертун Франсуа вже й щез — його віднесло потоком придворних, що пхалися до передньої зали. Там запалахкотіло світло смолоскипів, великі тіні впали на підлогу й залунав гучний голос його величності Карла Дев'ятого. Він ішов до зали, репетуючи, — видно, добре-таки ошалілий. Залишений сам на себе Наварра подумав: «І йому я муситиму брехати, а він же врятував мені життя. Та ще раз цього не зможе зробити навіть він. Я знаю, що мені загрожує: я ж подивився в обличчя Гізові. Знаю я й вид старої душогубки, що не хоче показуватись, поки не прийдуть із поклоном чужоземні посли, — а вони все не йдуть. Варфоломіївська ніч обернулась невдачею, але я в їхніх руках. Хай йому абищо! Та що пані Катрін і Гіз! Усіх, усіх я вивчив за сьогоднішній вечір, аж голова обертом іде, ніби хтозна-скільки книжок прочитав».
Він зрушив з місця й у світлі смолоскипів, що все наближалися, пішов назустріч королю Франції, вчасно напустивши на обличчя приязно-легковажний вираз. У душі аж тремтячи зі страху та ненависті, він думав: «Знати цих людей — ось у чому мій порятунок».
Невдача
Карл Дев'ятий, не довго думавши, звелів повстромляти смолоскипи в люстри: нехай смола крапає на білі плечі дам. Усе краще, ніж темрява: навіть оце червоне мигтюче світло ніби з пекла. Безперечно, Карл і його двір провалилися в пекло, — таке спадало на думку кожному, і не один позирав у вікна — чи круки ще літають там. То все-таки була б ознака, що Лувр іще на землі.
А Карл розходився, мов демон. Він вихвалявся, що сам, власною особою стріляв сьогодні з балкона свого палацу в утікачів-гугенотів. Правда, він не хвалився тим, що навмисне не влучав.
— Хе! Я ходив уклонитись і шибениці, що на ній теліпається пан адмірал. Мій батько! — гоготів він якимсь диявольським реготом. Тоді на хвильку вернувся до тями й притих. — Адмірал погано тхне, — сказав він і, ніби цураючись усього, що в цьому світі має неприємний запах, гордовито скосив погляд, як на своїх портретах. Так він подивився й на Наварру та Конде.
— Ви, протестанти, кували змову. Нам тільки й лишалось оборонятися від вас — так я сьогодні пояснив моєму парламентові[82] всю цю справу — цей кривавий суд, що довелось мені звершити в своєму королівстві. І це, тільки це мої літописці передадуть нащадкам — а повірять ті чи не повірять, байдуже.
Потім зажадав вина, бо натомився за день; а почувши, що вина немає, перекинув картярський стіл. Цей новий напад шалу тривав, поки десь у комірчинах для челяді розшукали якусь кислятину, схожу скоріше на оцет. Карл цідив її з золотої чаші, на якій було опукло викарбувано Діану-мисливицю[83] з її почтом, а вушка чаші мали форму вигнутих тіл звабливих сирен. Ковтаючи кислятину, король-шаленець поглядав на своїх кузенів-протестантів. Кисле, кажуть, веселить.
— А, от які ви! — гукнув він. — Два майбутні світочі церкви! Слово честі, вас треба зробити кардиналами!
Така перспектива розвеселила його без міри. Цього разу з ним сміявся весь двір, що широким колом обступив одинокий картярський стіл, над яким палали смолоскипи. Карл розсівся за тим столом, а його брат д'Анжу, що боявся Карлових нападів шалу, зігнувся на краєчку стільця. Обидва єретики стояли, похиливши голову, й терпляче слухали регіт.
— Починаймо вже, — зажадав п'ятий гравець. То був герцог Лотарінгський. — Сідайте, — наказав він обом жертвам. А потім роздав карти — кожному по чотири; гра називалася «прим». П'ятеро гравців подивились на свої карти, і придворні, що широким колом стояли круг столу, теж намагались у них зазирнути. Двір був убраний у шовк усіх кольорів, смугастий, гаптований гербами. Низенькі постаті з лискучими черевами й високі, що стовбичили ззаду — наче стояли на стільцях. Ноги нижче колін були тонкі, а вище — як барильця, й рукави роздимались на плечах, а на пишних брижах комірів лежали голови всіляких тварин — від шуліки до свині. Нерівне світло смолоскипів відтінювало всякі гулі та нарости. І ті люди, позастигавши, витріщались на королівську гру.
82
Парламент — найвища судова установа тогочасної Франції.
83
Діана — у Стародавньому Римі богиня місяця і мисливства.