Молоді літа короля Генріха IV

Чиїсь руки силоміць посадили його.

— Спокійно, ваша величносте! Розважність, самовладання, душевна рівновага — це і християнські чесноти, і приписи стародавніх філософів. Хто їх забуває, той кривдить самого себе, — а якраз на цьому я застав вас, і саме вчасно, мій любий молодий владарю. Я не сподівався від вас такого, — ні, не сподівався. Я чекав, що ви сприймете Варфоломіївську ніч занадто поблажливо і — як би це сказати — з безтурботною зневагою. Коли я зазирнув у двері перший раз, ви, правда, лежали на голих дошках, одначе спали, і віддих ваш був такий спокійний, що я сказав собі: «Не будіть його, пане д'Арманьяку! Він ваш король, а ця ніч була тяжка. Коли він прокинеться, ви побачите, що він усе подолав, — і, наскільки ви його знаєте, він ще й кине дотеп».

Ця довга тирада, смілива й піднесена, майстерно інтонована, дала вісімнадцятирічному юнакові досить часу, щоб отямитись від розпачу й стати хоч зовні схожим на колишнього Анрі. «Кине дотеп», — такими словами закінчив слуга-дворянин, а його пан зразу й підхопив:

— Чи двір і досі в такому доброму настрої, як цієї ночі? Коли так, то мені, щоб завершити весілля, потрібні будуть два пастори й заупокійний спів. На догоду мені підспівуватиме й сама пані Катрін.

Але сміх застряг йому в горлі.

— Ні, це ще не те, що треба, — сказав д'Арманьяк із сумнівом. — На початок вистачить, але вам не слід показувати на людях, що у вас на серці! Поводьтесь легко! Поводьтесь невимушено! — Він, звичайно, й сам розумів, що в таку мить це вимога надмірна. Не сказавши більше й слова, він приклав королю мокру хусточку до чола, трохи напухлого від ударів об стіну. А потім, своїм звичаєм, приніс кадуб для купання. Наливаючи його, він сказав: — Я не зустрів ні душі, коли ходив по воду. Тільки одні двері хтось потихеньку причинив. Поки ви спали, я й на вулицю виходив, голод мене вигнав, бо в кухнях нема нічого, там останнім часом лилося більше людської крові, ніж курячої, і хто мав різати курей, того зарізано самого. І нa вулиці нікого, тільки здалеку показалися двоє чоловіків із білими знаками — у мене тепер на ці знаки зір гострий. Я вже шукав, куди сховатись, аж бачу — обидва повернулися й пішли геть. Якщо мене не підвели очі, то вони навіть не пішли, а побігли, бо так високо задирали ноги, аж п'яти блискали. Скажіть мені, ваша величносте, що це означає?